Чернівчанин Роман Волох пропрацював у банківській сфері 3 роки. Він обожнював роботу і мав керівну посаду. Поїхав з рідними в Італію і зрозумів, що половину зарплати віддає просто за одну вечерю у ресторані. По приїзді Роман звільнився.
А потім було багато спроб бізнесу і роботи. Пробував займатися фото, відео, жіночим одягом, шкірою, ремонтом мотоциклів. Врешті запустив з товаришем бізнес по кріо-морозиву та створив свою майстерню виробів з дерева та металу Zavod Workshop.
Він рік самостійно навчався виготовляти незвичайні меблі: знаходив інформацію, вивчав, пробував, відбивав пальці, але не здавався. Зараз у 25-річного Роми троє працівників і розписані на півроку замовлення.
Як воно: кардинально змінити сферу діяльності, самостійно «перекваліфіковуватися», будувати бізнес у Чернівцях – далі у інтерв’ю.
Освоювати банківську справу – це був твій свідомий вибір?
Так, цілком. Я ще у 8 класі чітко розумів, де я хочу працювати і чим я хочу займатися. У мене вся сім’я економістів. Брат і сестра навчалися у тому ж закладі, де і я. Ще коли вчився в школі, знав банківську роботу, яка вона зсередини, бачив роботу брата і сестри. Коли я прийшов на перший курс, він дався мені аж занадто легко. Настільки легко, що викладачі не завжди розуміли, що відбувається. Я обожнював свою роботу і досягнув там непоганих результатів. Але працювати в банку треба не в нашій країні.
У мене була керівна посада. У моєму підпорядкуванні була майже вся область.
Взагалі у банківській сфері я пропрацював три роки. Спочатку перевівся на 5 курсі на заочну, сам знайшов роботу економіста. Виходить, в один час у мене було навчання на заочній, військова кафедра і перша робота. Мій директор відділення пішла на зустріч і сказала, що я можу працювати до 15-16 год, вона мене буде відпускати. Але плани мені поставили такі ж, які і в інших працівників. Тобто такий ж об’єм я мав робити на 2-3 години швидше. Але через те, що я любив свою роботу, вона мені давалась легко. І робив те ж саме, що і працівники з 3-, 4-річним досвідом. Пізніше я заробляв по % більше, ніж вони. Знову ж – просто через те, що я любив роботу.
А потім мене знайшли і забрали на керівну посаду. Спочатку в маленький сегмент, а звільнявся я вже з посади заступника начальника відділу продажів у Чернівецькій області. Але це робота, яка дала мені таку левову частину знань того, чим я зараз займаюся, вона навчила мене керувати бізнесом.
Скільки отримував у банку?
Остання заробітна плата, здається, в районі восьми чистими.
Які були перспективи на найближчі 5 років?
Стати начальником відділу і заробляти на пару тисяч більше. І все одно мати істерику.
Я пішов на першу роботу, мені через два місяці дали кредитний ліміт, тобто ніби пільговий як для працівника банку. Але він «адекват», там чудові %. Та все ж закрив я його через 8 місяців після звільнення. Тобто немає ресурсу щось купити.
А головний поштовх був тоді, коли я поїхав в Італію на декілька місяців. Розміняв свої нещасні гривні на авторитетні євро. Був шокований, коли хотів «понтанутися» і нагодовувати свою родину і зрозумів, що половину зарплати віддав за один вечір. При тому, що це був не дорогий ресторан, а звичайний, просто вечеря з родиною. В той момент у мене в голові щось клацнуло, що якщо я для себе без напрягів не можу пригостити свою родину, то щось тут не те, так неправильно. Тому що будучи на такій посаді, яка звучить, ніби ти там цар і Бог, який заробляє п’ятірку зелені в місяць, це настільки смішно і настільки неправильно. Той об’єм роботи, який ти робиш, та відповідальність, яку ти маєш… Це смішно.
А ти довго виношував ідею звільнення?
Це була істерика. Я просто прийшов і звільнився.
А як відреагували на це рідні?
Були шоковані. Тато питав, що я роблю і навіщо. А мама казала: «Понеслась! Прорвемося! Головне, щоб ти був задоволений».
Це було надзвичайно імпульсивне рішення. Бо я приїхав додому і почав розуміти, що це не те, це смішно, неправильно. Розумів, що пройде рік, два, три, чотири, я там стану шефом. Але мені 10 років перебиватися на копійки, щоб в перспективі мати гроші і потім почати жити?
Я подумав: та ну його до чорта, я краще буду бомжувати, ніж пахати як кінь і нічого за це не отримувати. Тому це була істерика, я просто психанув. Бо на такі посади люди йдуть довго. Просто так сталося, що контингент людей, який працює в банку, трішки старший і в них інший підхід. Те, що вони робили день-два, я робив за 15 хвилин.
Хоча все просто – програмування в Exel. Але це опанував через лінь, я лінивий. Подумав: нащо мені сидіти з калькулятором, я розібрався з програмуванням, зараз в YouTube багато уроків, треба бути якимось недолугим, щоб не вивчити. Відповідно за рахунок контрасту між мною і іншими людьми, так сталося, ще керівництво мене саме просувало. Але потім вже не змогли запропонувати те, що мене задовольняло би, бо я себе вважав цінним працівником. Тому вирішив йти.
І я був готовий піти продавати одяг в магазині, бути баристою. Але ці роботи не порівнюються з тим потоком знань: от вийшов новий закон – ти повинен його знати, вийшло нове положення – маєш знати. Ти постійно вчишся, постійно розвиваєшся. І це класно, але не за ті гроші. Я розумів, що йду продавати одяг і буду мати ті ж гроші, що і в банку.
То коли ти йшов з банку, ідеї Zavod`у ще не було?
Ні. Я звільнився. Мій товариш запропонував мені ще одну роботу в банку. І я погодився, пропрацював пару місяців і ще раз сказав собі, що це точно дурня. І я звільнився ще раз. Але це місце роботи навіть не рахую, бо це було просто для спроби, типу, а чому би й ні. Я пішов до нього, бо він хороша людина і як шеф класний. Це єдиний банкір у Чернівцях, якого я сприймаю дійсно серйозно. Думав, він мене підтягне по знаннях, все класно буде. Але врешті все одно не те.
Поїхав в Італію на 4 місяці. Працював за баром, баристою. А перед поїздкою товариш запропонував займатися мені молекулярним морозивом на рідкому азоті.
Взагалі до заводу багато діяльностей було. Я і відео займався, і фото, жіночий одяг продавав, шкірою пробував займатися і мотоцикли ремонтувати. Словом, дуже багато діяльностей було, які я пробував.
До речі, мотоцикли пробував ремонтувати в компанії свого старшого брата. Але розумів, що це мій брат. Якби був просто шеф, то шеф сказав – я рот закрив і мовчки виконую. А так вже на мою роботу впливають родинні зв’язки. Якщо я щось не зробив чи погано зробив, то він мені може це списати, бо я його брат. А це неправильно. Я можу впливати на його роботу, бо я його брат. Це також неправильно.
Але єдине, що вийшло, це морозиво. Називається «Холод». Власного виробництва, лише з натуральних продуктів. Воно пішло класно, бо знову ж таки – робили його по кайфу. Але ми з товаришем не розцінювали його як основний бізнес. Зараз проект заморожений, все обладнання є, але запаковане стоїть на складі, просто немає часу цим зайнятися. Ми його сприймаємо як хобі, у нас є основна робота. Просто на початку була можливість займатися двома справами, але потім пішло навантаження з Zavod’у і довелось обирати.
Скільки потрібно для старту такого проекту як «Холод»?
Так, як ми почали, вийде дуже дорого, бо ми це тупо зробили. Витратили багато грошей в нікуди. Це дурдом. Ми такий бункер побудували, зварили металевий каркас, зверху обшили ДСП, потім деревом, зробили ще захисний металевий каркас. Врешті щоб його перевезти потрібна пландека і 6 людей. Тобто грошей не було, вирішили самі зробити, а не довіритися професіоналам. І через відсутність досвіду ми витратили вдвічі більше, ніж потрібно – 40 тисяч гривень. Друга наша точка (яку ще ніхто не бачив) виглядає ідентично і коштує втричі дешевше, бо робили вже мої майстри її. Оцю вже можна розібрати, скласти в чохол. І займає мінімум місця.
Кріоцеліндри – великі ємності, в яких зберігають азот, нам дали безкоштовно, бо мій товариш – власник фірми. Користувалися по лізингу.
Більше цим у місті ніхто не зможе займатися, бо технологічно це дуже важкий процес. З азотом мало хто може дозволити робити собі морозиво. Але чим цей бізнес класний – ми сприймаємо його як хобі. Він щирий, чистий, прозорий. Він класний. Ми ще повернемося на ринок з морозивом.
З таким же підходом, як до морозива, я почав займатися Zavod`ом. Коли не стоїть ціль заробити, а працюєш, бо хочеш працювати.
Яка собівартість морозива і за скільки його продавали?
Ми продавали, здається, 10 гривень – кулька і 2 гривні – наповнювачі (скільки хочеш). Собівартість була, якщо рахувати повністю оренду, точку, більше ніж половина. Тобто один до одного ми не заробляли. Заробляли десь 3-4 гривні. Могли і за більше його продавати, бо, наприклад, звичайне Betty Ice коштувало так само, ціна аналогічна. Але нюанс: вони просто взяли його і віддали, а ми його готуємо.
У нас і не було цілі заробити, більше стояла ціль розвивати. Ми його сприймали як інтерактивний білборд цю точку, тому що наступний етап мав би бути кейтеринг – виїзне харчування. Тобто весілля, корпоратив, де ми могли би запропонувати шоу-програму. А це був просто хід для того, щоб нас побачили.
Через деякий час я свій головний бізнес пущу у вільне плавання і почну займатися морозивом. На заводі це не закінчиться, капітал буду диверсифікувати, вкладати у різні сфери. Найближчим часом я хочу стати інвестором, частково фінансувати ідеї. Відповідно я не вибираю сфери, які потребують 10-20 тис дол., а менші частини. Тобто вкладаю невелику суму коштів і отримую невелику суму коштів,але через їхню кількість буде капітал, який сам себе робитиме. Не знаю вийде чи ні, але спробую. Навіть в елементарний салон краси вкластися. Я порахував, скільки коштів для цього потрібно, яке обладнання, думаю, через якийсь період часу зможу собі це дозволити. Чому би ні?
Через якийсь проміжок діяльності мені буде не принципово чим займатися. По факту, морозиво і меблі не відрізняються. Механізми одні й ті ж самі. Відрізняється лише товар. А керувати бізнесом – уже немає різниці.
Основне материнське – це буде Zavod. А до нього пізніше будуть підключатися модулі, тобто Zavod-дизайн, Zavod-шоурум, тобто дизайнерська студія і меблевий салон. І буде три директори, з якими я спілкуватимуся.
Як і з чого починався Zavod Workshop?
Розуміння, що є такі дивні меблі, які ти не можеш піти в магазин і купити, потрібно зробити повністю самому від початку і до кінця, з’явилося, коли я зіштовхнувся з буденною ситуацією. У мене вдома було багато сорочок, краваток, піджаків, я ж працював у банку. Для них купив вішалку в ІКЕА, це були палки і між ними ще перегородка. Під вагою вона провисла і зламалася. Я купив ще одну, та через два місяці також зламалась. Почав шукати в інтернеті щось таке, щоб не ламалось. Наткнувся на стиль лофт, він тоді не був такий популярний. Я закохався.
Відразу зрозумів, що це моя діяльність. Коли наприклад, жіночий одяг продавали, не було поваги до бізнесу, а коли побачив ті столи, люстри, все настільки забилося в голову. Хоча тоді я навіть не розцінював, як цим займатися. Коли вже звільнився з банку і поїхав в Італію, через 4 місяці приїхав з готовим бізнес-планом.
Приходжу до брата і батька, кажу: «Буду займатися меблями». Вони на мене дивляться і в них крутяться питання на кшталт «Що ти? Що ми щойно почули?!». Бо щоб розуміли, я в житті не працював руками жодного разу. Я за що не брався, у мене все ламалось. Коли брат почув, що я буду не просто збирати ДСП, а робити столи і стільниці, казав: «Рома, ти що, заспокойся трохи». Це було дуже смішно!
Спочатку я намагався працювати по аутсорсингу, замовляти комплектуючі, збирати разом, фарбувати, ставити маржу і віддавати. Раз мене кинули, другий, а потім третій, четвертий, і я зрозумів, що з клієнтом спілкуюся я, потім я ідіот. Не той, хто мене кинув, а ідіот я. І я вирішив щось змінювати.
Батько дав мені болгарку, УШМ (кутова шліфувальна машина), набір ключів, викрутки, багато ручного інструменту, паршивого, але ним я починав працювати.
Потім я продав свій об’єктив з часів, коли фотографією займався, все обладнання, камеру. Мені цих грошей вистачило, щоб не працювати майже рік. Тобто рік я не працював, читав книги, літературу, навчався, зранку до ночі читав, читав, читав. Зараз не проблема знайти інформацію, потік інформації надзвичайно великий. Проблема осилити цю інформацію.
Рік я вчився і робив перші замовлення. Хтось столик маленький замовив і я той столик так довго мучив. Це для мене як нанотехнологія була, хтось у космос літає, хтось розраховує траєкторію руху зірки за сотні тисяч світлових років з похибкою в кілометр, а мені треба столик зробити і я думаю: «Ну як?!». Були істерики, але ніхто не бачив цих істерик в моїй малесенькій майстерні. Це знаю тільки я, тому я за цей бізнес так агресивно налаштований.
Поступово я купував станки, переходив на нові етапи виробництва. Вже сам варив каркаси. Потім знайшов нормального парубка і він почав зі мною працювати, зварювальником. Перша людина, яку я взяв на роботу. І в той самий час знайшов столяра хорошого. Я приходжу до брата, який на той момент займався бізнесом 8 років і мав одного працівника, і кажу: “У мене є робочі”. Це такий був фейспалм. Знов були підколи.
Брат мені завжди допомагає, красавчик, але ці його підколи дуже болючі. Він сам того не розуміючи, провокував мене. У мене задача була не побудувати бізнес і заробити грошей, а його втоптати. Ну по-хорошому, братська конкуренція.
Я часто казав, що ось те я ще не вмію робити, я тільки вчусь, а від нього був пресинг. Але добре, що це було, з’явився десь на півроку найпродуктивніший стан мого темпераменту – спортивна злоба і агресія. Коли я агресивний, коли у мене «башню рве», тоді найпродуктивніший період. Якраз в той період знайшов свою команду – дорослих чоловіків, які зі мною від початку. Вони добре заробляють, ми команда.
Потім працювали на обладнанні мого столяра, але воно «самопальне». Ми Yoki коли робили, це був просто жах. Майже все там зроблено руками – ручним інструментом. Якщо зараз нам би це замовлення було дуже легко зробити, то тоді ми 70% всього обробляли так, як обробляли 100 років тому. Це був жах, але водночас колосальний досвід.
Потім знов психанув: позичив грошей і купив перший професійний станок. Старий, але величезний і класний. Я його запустив через рік, бо купив сміття і поки реставрував, пройшов рік. Це був чудовий досвід. Але у нього була велика перевага, за яку я був готовий так гратися, але це вже технічний нюанс.
Потім знову позичив грошей, купив професійне обладнання, яке вранці можна увімкнути і ввечері вимкнути. Або й не вимикати, вранці на наступний день вимкнути. Потужне, професійне, промислове обладнання.
Потім зняв вже в оренду величезний бокс, розмістив там все і ось через три роки це вже все є, це вже столярний цех. Не маленький гаражик-майстерня, а вже потужності, які дозволяють нам зараз запускати виробництво. Ми можемо набирати багато людей, робити тисячами одиниць, але поки що я ще не планую це робити. Це не проблема набрати грошей і замовлення, але я вважаю, що краще коли поступово будується фундамент, витримується, ми отримуємо досвід. Не втрачається момент якості, момент контролю, момент рентабельності.
Тому що можна з 2-ма людьми заробляти так само, як з 10-тьма. Бо там більші ризики, більші витрати. Відповідно коли в тебе команда невелика, але максимально продуктивна, це вигідно. Потрібно рахувати рентабельність. Тому що масштабування це класно, але головна ціль – це прибуток. Тому не завжди масштабування в конкретний період часу вигідно. Тому що ту ж саму суму коштів можна заробляти з меншим капіталовкладенням.
Скільки треба було на обладнання вкласти, щоб працювати так, не руками?
Десь 20 тисяч доларів – це мінімум. Але в кожного своє бачення мінімуму. Можна купити станок за тисячу доларів, який дає паршиву якість і є дуже багато роботи після того станка. А можна дати 4 і зекономити свій час, бо станок працює краще і якісніше. Так, щоб впевнено себе відчувати на старті, то 20. Це вже з автомобілем, тому що без авто у цій діяльності дуже важко. Ми позиціонуємо себе так, що працюємо під ключ. Ми доставляємо, монтуємо, ставимо на місце, витираємо і йдемо.
Раніше я замовляв заготовки і забирав їх сам, це було капець незручно. У мене не було авто, я брав у брата, його автомобіль невеликий, мені довелося навчитися їздити з причепом, просто щоб елементарно забрати вироби. І це була проблема.
Але ж зі сторони клієнта набагато краще, коли ти замовив стіл, погодили вартість, візуалізацію надали і тобі привезли його додому нормальні хлопці, які гарно виглядають у формі, протерли стіл ганчіркою і запитали: «Вам все подобається?» Це весь спектр послуг, від проектування до доставки, гарантії і постобслуговування.
Наприклад, була ситуація: зробили столи з матеріалу клієнта, стільниці покрутило. Там топлять кондиціонерами, відповідно дошки трохи висохли і покрутились. Мені зателефонували і сказали про це, я відповів, що без питань, ми їх переробимо, привеземо нові.
Це пояснення, чому в мене до кінця літа графік розписаний. Бо якщо щось станеться, ми замінимо, тому що в роботі з деревом завжди нюанси, як ти не старався би. Наприклад, останнє замовлення: зробили 20 столів, 2 покрутились, 18 ні. Чому? Невідомо. Але ми поміняли, тому що нам набагато дешевше зберегти свою репутацію. Все вартує гроші, навіть репутація. Не будеш мати репутації, загнешся.
Завдяки репутації нас замовили навіть за півроку. Дали аванс і сказали: ми хочемо, щоб робили саме ви. Це показник.
А той весь рік навчання не було бажання спробувати щось інше?
Мене настільки ідея цього бізнесу захопила, що я готовий був день і ніч читати, я забував їсти. Мене настільки включило ідеєю, що перша сходинка за пірамідою Маслоу – задоволення фізіологічних потреб – перекрилася. Спочатку була ідея, а потім – їсти. Були дні, коли я прокидався і думав: так, де посилання, я його зберіг чи ні, треба ритися в історії, бо я не дочитав.
То все навчання відбувалося шляхом прочитав-попробував? Чи були якісь майстер-класи?
Це були відбиті пальці, порізані пальці. Це було настільки тупим, важким, тугим методом, настілки було важко, що я вже шукав курси зварювальника. Але за час, поки шукав, навчився. Це не так, як було 100 років тому – ручний інструмент, який треба відчувати. Зараз технології йдуть таким чином, що ти маєш станок – зварювальний апарат, твоє завдання правильно покрутити і все. Основне завдання – розмітки і кути, щоб все рівненько було. Але це вже педантичність, не треба мати навички аж космічні, просто треба мати усидливість і годинами виставляти кути.
Можливо, були простіші способи навчання, але в мене тоді було мало знань, щоб додуматись, як це зробити простіше. Я просто читав, пиляв, пробував, відбивав пальці, але я робив як проклятий. Іншого шляху я тоді не бачив. Можливо, він був, але я його не бачив.
А не було думки піти в якусь майстерню повчитися?
Була ідея піти на зочну в ПТУ. Це було би епічно. Зробив вже багато об’єктів, маю свою майстерню і прийшов такий, повчіть мене. Можливо, треба було піти в якийсь столярний цех на роботу. На 5-6 тисяч гривень і повчитися ще, можливо, дошки грузити, але дивитися, як всередині працюють. Але я тоді хотів мати своє, добитися всього сам.
Ще один нюанс – я читав не вітчизняні книжки, а американські, канадські форуми. У них столярна школа, вироби і стиль відрізняються. І якби я пішов у якийсь наш цех, можливо, світогляд був би іншим і підхід до роботи. Я міг сформуватися як столяр, але такий столяр, яких я не дуже люблю. Ліпити вікна, двері. А так формувався, зробив почерк, стиль, не нав’язаний кимось іншим. Я радий, що сталося так, як сталося.
Чому створив Zavod саме тут, в Чернівцях?
А чому б ні? Якщо справа хороша, то вона піде і в селі якомусь, відносно. Чернівці – нормальне місто, воно розвивається, будується. Якщо робити це закордоном, то це поки нереально. Я краще буду тут робити, туди продавати.
По яких критеріях обирав бізнес?
Перший – можливість масштабування, щоб не було стелі. Заробляєш якусь суму, захотів вдвічі більше і можеш її заробити. Наприклад, якщо продаєш щось, то кількість населення ти не можеш змінити, є стеля. Я можу у Чернівцях зробити материнську майстерню і через інтернет все продавати.
Друге – щоб важко було зайти в цей бізнес. Цей бізнес «для больших ребят», сюди важко зайти. Що простіше: відкрити ларьок з кавою чи запустити столярний цех? Багато молоді починає свою справу, але дуже мало будуть працювати руками. Фото, відео, ІТ, продаж, перепродаж, відео – це роблять. А виробництво – важко, напряжно, туго, але за цим майбутнє.
Третє – воно мені має подобатися.
Чернівці – сприятливе місто для бізнесу?
Дивлячись, для якого. Для мого – так. Є технології, які дозволяють через інтернет продавати.
Якщо хтось скаже, що у нього не виходить бізнес у Чернівцях, бо Чернівці – це паршиве місто, то це брехня. Якщо любиш роботу і пашеш як кінь – все буде нормально.
Різниця у підході людей. Кажуть «погане місце», «200 тис населення в Чернівцях, який % це буде купувати», «велика оренда», «люди не мають грошей», «всі майстри виїжджають за кордон». Все, біда. Закриваємо Чернівці як місто, всі звідси роз’їжджаємось і закриваємось. Логіка така виходить?
Ні, все нормально. Чернівці – чудове місто, я його люблю і поважаю, хочу тут жити і розвивати бізнес. А світ побачу так, проїжджаючи. Куди захочу – туди поїду, захочу пожити тиждень – поживу тиждень. І повернусь сюди.
Як знаходив перших клієнтів?
Знайомі. Першого клієнта мені дала моя борода. Я працював тоді ще в банку, відпустив бороду, щоб здаватися дорослішим, авторитетнішим, бо всі сприймали як дитину. Тоді борода ще не була мейнстрімом, на мене тоді ще дуже дивно люди дивилися. Я в перукарні спочатку стригся в однієї дівчини, а якраз приїхав хороший парубок з Донецька працювати у той салон. І я через бороду перейшов до нього. А потім він перейшов у інший салон, познайомив з власником і той замовив у мене стіл (з яким у мене і були ті істерики). Потім поличку замовив, і ще щось, ще.
І так сталося, що за період діяльності я не зробив візиток. Потім почав вести Instagram, викладати фото, почали писати люди. Я почав відмовляти, навіть Instagram перестав вести, бо відмовляти недобре. Наберу штат, добудую, як все має бути, і братиму величезні об’єми. А так я вже не хочу ночами працювати, я перший рік, бувало, і спав в майстерні. Працював увесь день, всю ніч, йшов у душ, поснідав і назад в майстерню на день. Так було кілька тижнів. Рік чи навіть два я працював без вихідного. І коли я кажу без вихідного – це реально без вихідного. Субота, неділя, 1 січня – я був на роботі.
Тоді вибору не було. Займалися об’єктами, над якими працювали місяць-два-три. Потрібно робити дуже великий об’єм роботи, бо люди на щось розраховують. Так, запізнювались, так, були проблеми, так, були нюанси з клієнтами. Але ми робили знижки і подарунки. Зараз вже є досвід, обладнання, зараз вже все спокійно і класно. Та через той етап потрібно було пройти. Десь, можливо, не задоволені клієнти, на жаль. Але це не зі зла зроблено, ми намагалися робити якнайкраще, але в житті, тим паче, в роботі руками не завжди все залежить від тебе. Бувають нюанси, які ти не можеш передбачити.
А наступних клієнтів як знаходили?
Я поняття не маю, як мене знаходять. Я не вкладався в рекламу. От чесно: я не знаю. Той сказав тому, напевно. От один заклад ми зробили, після нього три клієнта з’явилось. Зробили один проект, з’явилося оточення, яке дізналося про нас. Якийсь % з цих людей звертається. Так в геометричній прогресії з’явилася сітка людей по місту, яка знає, що я цим займаюся. Знають, що ми займаємось всякими дивними неадекватними речами, якими інші майстерні не хочуть займатись. Але ми не горді, ми за все беремось.
Як ви зараз розвиваєтесь?
Я вкладаю в обладнання, щоб люди більше заробляли. На цьому етапі, якщо я наберу більше персоналу, хтось буде менше заробляти. Або я, або хлопці. І ніхто цього не хоче. Я хлопців запитав: «Заробляєте ви менше, заробляю я менше: беремо людей?», вони відповіли, що будуть більше працювати. Тому вкладаюсь в обладнання. Тепер ми те, що робили тиждень, робимо за два дні. Тобто підвищуємо продуктивність праці.
Десь місяць тому я побачив, що продуктивність вже досягнула максимуму, обладнання вже не вирішить ситуацію, потрібно брати людей. Зараз у мене ще один хлопець прийшов на роботу, навчаємо його. Повільно, але впевнено розширюємо штат, бо я бачу такий підхід. Можливо, він не правильний, можливо, хтось вів би такий бізнес краще, я вірю в це, ще вірю, але мені по барабану.
Коли працюєш на себе, є класний аргумент – бо я так хочу. І це аргумент залізобетонний. Всякі тренери можуть казати, як правильно і неправильно робити, показувати статистику і т.д., але ти можеш відмовлятися і на питання «Чому» відповідати «Бо я так хочу». З часом діяльності просто з’являються відчуття, ти розумієш, як правильно. Я від того, як будую бізнес отримую задоволення, якщо починаю перегорати, це неправильно.
Головне – є динаміка. Щомісяця або більше коштів заробляємо, або краще працюємо. Ми на правильному шляху. У мене логіка така: спокійно, не роздуваючи штат, я знаю, коли і як хлопці працюють. А набрати 10 людей – треба ще за ними подивитися. А так спокійно, в мене в телефоні записані дні народження хлопців, дні народження їхніх дітей.
І момент контролю. Є різниця, коли приходить шеф і кричить, і всі працюють, бо треба працювати, бо шеф мудак. Я будую діяльність таким чином, що я не шеф, а людина, за якою хочуть іти. Працюють зі мною не тому, що треба зі мною працювати, а тому, що хочуть. Ще не було ситуації, коли я якийсь брак списав на них. Була ситуація на Пасху, що зварювальник трішки не вгадав з розмірами, вартість виправлення коштувала 3 500 грн. Я думав: Пасха, треба додому щось купити, але чорт з ним! І це було вигідніше так зробити, ніж взяти з нього гроші. Бо в нього би залишився осад. А так він знає, що я забрав це на себе, і, навпаки, з’явилося краще ставлення до мене і компанії. Гроші – це прикольно і класно, але коли в тебе команда, яка за тебе «пасть порвет» – оце сила.
Виходить, вас зараз четверо у команді. У вас взаємини дружні чи «підлеглий-шеф»?
Дружні, але вони знають, що я шеф. В якихось ситуаціях чи в момент прийняття рішення, я даю зрозуміти, що ми друзі, в хороших відносинах, але я керівник. Не тому, щоб потішити своє его, а тому, що так потрібно.
А до більшої кількості працівників без якості немає прагнення?
До кількості є прагнення, хочу штат зі ста людей, меблевий салон, у мене є цілі, але це має бути правильно. Мені нема куди спішити.
Дивлюсь, як люди будують бізнес – відразу відкривають купу всього, набирають багато персоналу, але я так не хочу. Я будую по кайфу і мені немає куди спішити.
От я недавно купив собі мотоцикл, я йшов до нього 8 років. 8 років тому я вперше на такому прокатався і закохався. Мені для щастя не треба великих будинків і дорогих авто, дорогого одягу. У мене прості цілі. І навіть коли буде багато грошей, не буду їх витрачати на дорогий одяг чи телефон. Це ж смішно, коли хтось їде з 10-м айфоном в маршрутці. Я їжджу на своїй машині, своєму мотоциклі і з дешевим телефоном, який у мене 4-й рік. Я можу купити телефон за штуку баксів, але що він мені дасть?
Які помилки при запуску/роботі були зроблені?
Важко виділити якусь проблему. І якби я не робив ті помилки, я б не був тим, ким є зараз.
Мені не було з чим порівнювати. Це перша велика об’ємна діяльність, яку я почав. Помилок було, можливо, набагато більше, ніж я думаю. Я не можу оцінити, що було правильно, а що – ні.
От неправильно планував час – так. Допускав помилки, але вони були технологічні. І вони випливали вкінці. От все робив, робив, а потім бац – все заново треба робити. А інших серйозних помилок і не було. Робота в банку дала мені розуміння фінансів, як вірно будувати.
А було таке, що, навпаки, давалося дуже легко?
Наступив якийсь період, що все йде легко. Останній рік все йде по кайфу. Але в кожного різний кайф. Я можу працювати до 1 ночі, до опівночі, виходити в неділю, але мені це в кайф. Це як з мазохістами ситуація, ти не розумієш, чого ж вони себе луплять, а їм подобається.
У кожного різне відношення до того, що таке легко. Це як больовий поріг. Хтось може терпіти біль, хтось ні. В когось зона комфорту маленька, а в когось на пів Чернівецької області. Для когось поняття важко – це один момент, для когось – це інший, тому хтось їздить на лексусі, а хтось на маршрутці. Все відносно; відносно чого ми дивимося.
Відносно моєї роботи в банку – то зараз дурдом, це жах, хочеться волосся рвати собі, пашеш як проклятий. Якщо порівнювати з іншим бізнесом, де більша кількість людей, більша відповідальність, більші об’єми, то це дитячий садок.
Поки діяльність дається мені легко. В моїй професії кажуть: «Головне, що пальці на місці, а все інше уже дрібниці». Коли якісь ситуації трапляються, ми згадуємо цю фразу, сміємось. Це життя.
Скільки заробляє завод? Які перспективи?
Перспективи заробляти десятки тисяч доларів. Якщо їх не заробляти – це не бізнес. Хоча знову ж таки – в кого які поняття.
Зараз майстри у мене заробляють чистими від 8 до 18-ти. У місяці, коли небагато роботи, 8. Коли великі об’єкти, кожен заробляє по 18.
По динаміці розвитку, коли починав десь три місяці я по 2,5 тис грн заробляв, потім за три місяці заробив першу тисячу доларів, і після того понеслась! Ще нюанс: клієнт дав мені цю штуку баксів, я взяв, приніс до брата в гараж і кинув їх на стіл. Сів, авторитетно дивлюсь на нього. Він питає: «Це що таке?», кажу: «Це моя зарплата». З того моменту брат почав по-іншому до мене ставитися, бо побачив, що є вже кеш.
До речі, у мене також зарплата. Є кошти, які залишаються у бізнесі, я їх не чіпаю. А є зарплата. Буває тисяча, буває дві, буває три. Були місяці, що і чотири чистими.
Індивідуальні замовлення потребують дуже багато часу, але коли буде виробництво, на потік, там не питання і 10, і 20, і 30, і 40. Головне, щоб енергії вистачало.
Три найцікаші об’єкти, над якими ти працював?
Перший – Yoki. Через досвід і ще по одній простій причині: співвласник закладу змусив мене працювати. Я спочатку злякався і відмовився від нього, а Діма заставив. Як зараз пам’ятаю, Діма каже: «Ты в теории можешь это сделать?» Я відповідаю: «Ну звісно можу». І Діма каже: «Так делай!». І ми зробили.
А це був період, що в нас не було ні обладнання, ні машини. Вийшло все дорого, бо дорога собівартість. Я купляв дерево по вартості героїну просто. Виявляється, воно йшло на експорт, першого сорту, і воно того не треба. Європейці можуть давати по 800 доларів за кубометр за бук, а я зараз можу купити бук за 300 доларів. Різниця в 500 доларів – це дуже багато.
І цікаво з точки зору досвіду. Після нього ми розправили крила і понеслась!
Другий – Ochi Projects. Це був дуже дивний об’єкт в хорошому плані. Є різниця, коли ти робиш стриманий заклад, де є креслення, все класно, і є різниця, коли ти робиш такий проект, як Очі. Наприклад, для дзеркала треба було гілочок: каркас і гілками закласти. Де ці гілочки взяти? Дерево зрізати? Ми їхали в Кіцманський район, у мене столяр звідти, з лісником домовились, що він покаже, які дерева можна зрізати і ми зріжемо. Десь 20 дерев ми зрізали. Маленьких, яких все одно би зрізали по природній чистці, вони непотрібні. Ми два дні ходили з бензопилою, пиляли, на мене дерево впало.
Травматична робота. Були випадки аж до лікарні?
Так дерево впало і я зразу у лікарню і поїхав, напилявся. У мене був забій грудної клітки. Або точили ніжки і не розраховували, що ця ніжка вилетить з станка і дасть в груди столяру. Травматично, тому в цей бізнес важко зайти. Але зараз дерево на мене б вже не впало. Воно впало тому, що це я такий «молодець» і трохи не розрахував свої можливості. Це помилка. Травми через відсутність досвіду, але добре, що вони такі. Вдарило, поболіло і пройшло, а ти зрозумів, що треба боятися.
Але в Ochi Projects я кайфанув. Стіл класний ми робили там, ліжко підвісне, кухню, це дзеркало. Мені подобається робити щось дивне, що ти ніколи не робив,що не можеш купити в магазині.
А третій об’єкт – це квартира. Клієнт просто космос, дуже лояльний. Каже: «Я хочу якісь козирні меблі. У мене є така-то сума грошей, я хочу тобі її віддати». Намалював три макети, ми разом з трьох зібрали один. Зробили скандинавський індастріал. Якщо лофт буває стриманий, то це суворі металеві каркаси, шафи, 6-метрова стінка, люстра, бруси, це все пофарбовано у чорний колір. Метал не фарбований, а просто «вскритий» лаком, видно іржу, заполіровані шви металу. Інша людина собі в житті могла такого не захотіти, не факт, що я собі захотів би, а він каже: «Роби, що хочеш». Коли на об’єкті кажуть таку фразу, настільки крила розправляються.
Він мені довірився і залишився дуже задоволеним, сказав, що ідеально, космос, люди будуть заходити і в них буде істерика. Там величезний обідній стіл, 6 стільців, декілька шкафів, його робочий стіл, люстра, сервант. Ми коли це все зробили і поставили, нереально ідеально виглядало.
Ці ті три об’єкти, нестандартні, які подарували мені емоції.
Що надихає в роботі/житті?
Розуміння того, що це розвивається. У нас є велика ціль – створювати додаткову вартість для суспільства. Наприклад, є дитячі майданчики Roshen. Ми хочемо, щоб були дитячі майданчики Zavod. Показник бізнесу – для когось тільки гроші, а в моєму розумінні – це коли ти створюєш додаткову вартість для суспільства. Це показує, що в тебе є на це кошти, значить, ти функціонуєш рентабельно, і в тебе є на це час, а це значить, в тебе бізнес організований добре.
Я не завжди розумію юдей при владі. Настільки класно мати управлінський механізм, вплив, але не користуватися цим, а набивати свої особисті потреби.
Настільки ж круто мати репутацію таку, щоб йти по місту, а з тобою хотіли вітатись, бо ти красавчик, бо ти робиш щось класне. Цілі в нас такі, приземлені. Мати своє виробництво, класні салони. Не ті, де все вщерть набите, і ти коли заходиш, хочеться зразу вийти звідти. А щоб тебе зустрічали з посмішкою, пригостили кавою, аж щоб прийом такий був, щоб було відчуття, ніби тебе обіймали. Щоб хотілось ще прийти, може, ти нічого не купиш, але тобі там просто класно. Хочемо задовольняти потреби людей, щоб вони купували якийсь виріб, кайфували від цього. Щоб дивились на нього і говорили «Так, це просто космос».
Цілей багато. Коли приходять в голову, я записую. Але все реально і приземлено. Відкрити меблевий салон по Україні, експорт закордон, інтернет-магазин – це все дуже реально. Це буде 100%, я навіть не розглядаю варіант, що цього не буде. Просто я не спішу, відчуваю, що треба брати людину – беру.
Ще я надаю значення предметам. Я коли зробив першу стільницю в житті, подарував клієнту. Я йому сказав, що це перший стіл, який я зробив в своєму житті. І клієнт, звісно, оцінив.
У мене є таке відношення до мотоциклу. Я не вважаю його просто металом. Те, що я його купив, це показник того, що я зробив в цьому житті щось правильно, що ставлю цілі і досягаю їх.
У мене є три станки і в кожного є ім’я. Перший – Гєна. Він схожий на крокодила і зеленого кольору. Але він мені виносить мозок, з ним постійно щось трапляється. Станок – суцільна проблема. Це той самий, якого я рік реставрував. Але Гєну хочу поміняти, остання крапля була, коли в нього дуже невчасно згорів мотор. Є ще Арнольд – суворий і величезний, потужний і важкий. І Оптімус Прайм, бо він багатоопераційний. Дивлюся на нього і не розумію, з якої сторони до нього підійти. Є враження, що він перетвориться і піде з майстерні. Словом, ми працюємо дуже важко, але з посмішкою.
Яку музику слухаєш?
Живу. Лайтовий, адекватний рок. Коли чую живий рок, я кайфую. Рок має ритм, музика це ж математика. Синтезована музика не є природною, на мою думку. Живий інструмент, який видає живі звуки, для мене набагато приємніші. Щось електронне я можу послухати, але набридає. А є пісні, які я слухаю до дир. AC DC, Led Zeppelin, ZZ Top. Вони не набридають, бо вони правильно зроблені, є такти, текст римується, якщо забрати музику, то це вірші, там можна визначити ямб, хорей, всі розміри. Воно сприймається класно.
Раніше по молодості лише реп слухав. Старий, 96-го року і старший, такий «старпьорский», олдскульний реп. Коли прийшла нова школа репу, мені стало соромно, що я його слухав. Тепер більше крику, ніж тексту.
А в майстерні який плейліст?
В нас грає радіо. Воно все одно працює, щоб просто тихо не було. Зараз не придаємо увагу музиці.
Які улюблені книги? Можливо, топ-3?
Одна. «Каменное Лицо, Черное Сердце», Чин-Нинг Чу. Це книжка, після якої я принципово більше не читаю. Ні бізнес-літературу, ні жодних уроків не дивлюся, я формую все сам, так я це відчуваю. Ні «45 татуювань менеджера», ні «Богатый Папа, Бедный Папа», я коли чую «Як стати мільйонером», мене аж трусить. Трусить від бізнес-тренінгів, не люблю. Я не кажу, що вони погані, це моя особиста думка.
Я був на тренінгах, вони кажуть істину, але я цю істину і так знаю. А тренери по управлінню персоналом і т.д. потрібні людям, які вже на рівень вище. Це моє розуміння, його нікому не нав’язую. Я вважаю, що мені ще рановато до цих курсів, семінарів. Це як їздити за хлібом на камазі.
Нащо читати літературу, як управляти фінансами? У мене ж немає мільйонних потоків. А так – я ж не телепень, розберусь з фінансами. Чи управління персоналом – у мене три людини, що ними управляти, це ж не 100 людей. Це я кажу з точки зору своєї. На все свій час. Хлопцям, які мають персонал 50-100 людей така література чи тренінг буде корисно, навіть необхідно.
От коли упруся в стелю, буду сидіти і думати, що це і чому не виходить, що мені робити, тоді я піду. А якщо я чітко знаю свою проблему і знаю, як її вирішити, то навіщо мені кудись іти чи щось читати? Я краще прочитаю профільну літературу. Бо я поки не підприємець, а ремісник. Ця визначення, до речі, від Діми почув (співвласник Yoki, – автр.). Взагалі черпаю інформацію по бізнесу від людей, які вже чогось досягли. Вони можуть навчити набагато більше. Бо вони книжку прочитали, спробували на своєму бізнесі і тобі розповіли «самий сік».
Я можу перейти від ремісника до підприємця, дати столяру ключі від авто і сказати, щоб він їздив за матеріалом і хлопці все самі робили, а я тільки клієнтів буду приводити. Я можу уже зараз це зробити. Але я хочу знати роботу повністю. Бо у цій сфері ти не можеш бути лідером, якщо ти це не пройшов і не вмієш сам так працювати. Я зараз знаю, що я нічого не знаю, як сказав Сократ. Чим більше заглиблююсь, тим більше дізнаюся технологічних нюансів.
«Каменное Лицо, Черное Сердце» мене наставила на мій шлях. Чому я маю не завжди конкретну чітку думку? Я казав: залежно від того, з чим ти порівнюєш. Якщо порівнювати дуб і траву. Дуб – потужне дерево, благородне, сильне. А трава що? Але якщо в полі буде потужний вітер, то дуб вирве з корінням, а трава просто згладиться і не відчує цієї бурі. Не можна бути дубом завжди, потрібно розуміти конкретні ситуації.
Але якщо ти погана людина, будь поганою до кінця. Якщо хороша – будь хорошою до кінця. Найбільше я не люблю лицемірство. Ти маєш відчувати, який ти зсередини. Не можна заганяти себе під шаблон, бо так ти змінюєш себе. Помилки, які ти отримуєш, вигідніше. А будувати себе по шаблону простіше.
Я, до речі, через це і не читаю бізнес-літературу. Я буду себе, свій бізнес, своє життя, будую свій світогляд так, як його хочу будувати, а не на основі літератури, яку я прочитаю. Я хочу бути одним, а не штампованим після бізнес-семінарів і прочитаної літератури. Нехай я буду робити загальноприйняті помилки, нехай я буду таким бізнесменом, з якого інші будуть сміятися. Це мій вибір, мені байдуже правильно чи ні, мені так по кайфу.
За що ти любиш свою роботу?
Вона розвиває, робить з тебе чоловіка. Вона сувора, важка, потребує витривалості. Вона закаляє. Ти працюєш руками і це класно. Бо світ обертається. 10 років тому програмісти були в авторитеті, а зараз на перший план виходять люди, які працюють ручками. Воно крутиться. Але зрозуміло, що хороший спеціаліст у будь-який час потрібний.
Але коли мене питають: «Як твоя робота?», я відповідаю, що я не працюю, я безробітній. Робота переросла у життя, я не сприймаю її як роботу. Це не той варіант, коли приходиш о 9 ранку і о 18 йдеш додому. Це вже життя моє, назад дороги немає. Як з іншими діяльностями більше не буде, коли щось пішло не так, ти забивав і закривав проект. Тут не так. Ця робота приносить гроші і задоволення, а це шалена суміш, атомна боєголовка.
Фото
Михайло Козьма
Текст
Тетяна Пінькас
