Розмова з активістом та підприємцем Артемом Жуком
![«У Чернівцях залишаються відчайдухи або дурні»](https://see-life.biz/wp-content/uploads/2016/12/IMG_5766.jpg)
Артем Жук вже три роки старається зробити Чернівці кращими. Він створює зони комфорту для чернівчан та туристів. Лобіював встановлення парклетів, облаштовував територію довкола них. Створив мапу непрацюючого вуличного освітлення у Чернівцях. Виношує проект персонального шефства над вулицею Івана Франка. Його назвали громадським інспектором з благоустрою.
– Реалізувалась Твоя дитяча мрія? Ти став тим, ким ти хотів?
– Пожежником? У мене була дитяча мрія стати або хокеїстом, або пожежником. Але це так… Насправді якоїсь основної мрії, до якої я прагнув би, не було. Думаю, все життя потрібно шукати себе. Чим ми зараз і займаємось.
– А зараз ти активно займаєшся громадською діяльністю. Як дійшов до цього?
– Знаєш, коли живеш у середовищі і у тебе є бачення, як зробити його кращим, як покращити роботу органів місцевого самоврядування, приміщення інфраструктури міста, то знаходиш механізми, як це реалізувати… Не завжди це ефективно, але в більшості випадків воно приносить свій результат. Так от: коли бачиш цей кінцевий результат, зміни на краще, то надихаєшся і хочеш рухатись далі.
– А пам’ятаєш ту відправну точку, коли Ти вирішив: ось сьогодні треба зробити щось для міста?
– Я думаю, Революція Гідності дала поштовх значний і показала, що в громаді – сила. І що тільки жителі можуть змінити середовище навколо на краще.
– А як Ти оцінюєш самих жителів? Чи готові вони змінюватись? Бо, наприклад, спостерігаємо, як лобійований тобою парклет потопає у смітті.
– Він на місці смітника і це вже великий прогрес. А насправді за ним слідкують, він на балансі в Зелентресті, вони прибирають. А щодо самих чернівчан – більшість аморфні, які були, такі й залишились.
«А щодо самих чернівчан – більшість аморфні, які були, такі й залишились».
Думаю, наша роль як активістів, пояснити, що кожен мешканець міста впливає на життєдіяльність середовища, він може змінювати його на краще. Не очікувати чогось і від когось або писати «Зрада!» у Фейсбуці, а шукати кроки вирішення, шукати механізми, як дійти до певного результату.
– Як Ти вважаєш, скільки часу має пройти, щоб люди стали готовими до змін?
– Часу? Я вважаю, що тут справа не в часі. Думаю, своїм прикладом треба це поступово показувати. Потрібно знаходити механізми, які б показували людям, що це справді діє. Також демонструвати інструменти, якими можна впливати і змінювати щось навколо себе.
Хоча я знаю, скільки часу має пройти! Люди будуть змінюватися тоді, коли людина в активізмі зможе побачити користь, яку вона робить для жителів міста, і зможе відчути її персонально.
– Для себе, Ти маєш на увазі?
– Так, для себе. Наприклад, написав петицію про асфальтування вулиці, поспілкувався з депутатом, щоб рішення прийняли і гроші розподілили справді на ремонт вулиці. Тоді активіст, по-перше, отримає власний комфорт, коли буде проїжджати по вулиці, по-друге, створить цей комфорт для мешканців мікрорайону, міста.
– Про твою діяльність з депутатами: коли йдеш з ними на чергову сутичку, чого Ти очікуєш?
– По-перше, я вважаю, що від них нічого не можна очікувати. Навіть не те, що не можна очікувати, а не треба вимагати від них. Вони на громадських засадах всі працюють. Я притримуюся тієї думки, що депутати місцевих органів самоврядування мають отримувати зарплату. Це робота, яка потребує знань, яка вимагає багато вільного часу, а той весь час. Робота з мешканцями, робота з громадою, робота з середовищем, пошук вирішення проблем. Вони мали б отримувати зарплати. Тільки тоді, коли в них будуть заробітні плати, я буду від них щось вимагати.
А зараз вони мали б представляти інтереси громади, яка їх обирала, але така ситуація виникає, що стимулу іти туди активним чернівчанам, для того, щоб їх обливали брудом, купалися у білизні, немає сенсу.
Більшість захищає свій бізнес, щоб його «не віджали» або пробує його примножити. Тому й виникає така ситуація. Думаю, на державному рівні треба запровадити заробітну плату депутатів, тоді вже можна буде від них чогось вимагати.
– Думаєш, можна було би долучати активних, розумних студентів і разом з ними робити щось?
– Це було б реально круто, але їх мав би заохотити університет, у першу чергу. А насправді, у нас дефіцит кадрів, тому треба шукати спеціалістів. Добре знаходити потенціал у студентів, вчити їх, влаштовувати на керівні посади, але в нас немає часу на помилки. Тому треба професіоналів. А вони йти не хочуть, тому що на посадах начальників немає мотивації. Це статусно, але не так оплачувано, як хотілось би. Коли вимоги – знання трьох іноземних, то чотири тисячі гривень не так вже й фінансово мотивують, як для такого рівня.
– Через це ти став підприємцем, а не пішов на держслужбу?
– Можна було би балотуватися, але механізми впливу, які у мене є зараз, думаю, більш ефективні, ніж ті механізми, які є у депутатів або у держслужбовців. У мене немає тієї відповідальності, я можу дозволити собі більше, ніж вони, я можу бути некоректним. І механізмів впливу як у представника громади у мене більше. Тому мені цікавіше бути на цьому місці, де я є зараз, і шукати результатів з цієї позиції.
– Думаєш, якби Ти був депутатом, то зробив би менше?
– Якби мені за це платили гроші, але справді справа не в них. Просто у депутата, який справді турбується про своє місто і проблеми громади, справді не буде часу, бо ця робота клопітка. Обхід території, постійні контакти з начальниками ЖКГ, комунальними службами для вирішення проблем. Це справді займає багато часу і мало б при цьому щось мотивувати. А якщо в тебе немає постійного заробітку, тоді на що ти будеш жити, якщо ти весь час витрачаєш на своє депутатство? Наприклад, кар’єрний ріст тоді. Якщо ти показуєш хороші результати і переходиш в Київ, наприклад. А так що тебе має мотивувати? Альтруїзм, але ж тебе на довго не вистачить.
Коли стикаєшся з бюрократичною машиною, бачиш вирішення проблем і пропонуєш, але в результаті бачиш те, що люди не мотивовані і вони не хочуть брати на себе зайву відповідальність. І хочеш вплинути на процес і покращити його, але не завжди вдається. Поступово руки опускаються, бо на чому воно все має базуватися?
Коли ти надихаєшся кінцевим результатом, то з’являються сили рухатись далі. А коли натикаєшся на одні і ті ж граблі, тоді підіймешся декілька разів, а далі досить важко.
«Коли ти надихаєшся кінцевим результатом, то з’являються сили рухатись далі. А коли натикаєшся на одні і ті ж граблі, тоді підіймешся декілька разів, а далі досить важко».
– Легко було налагоджувати свій бізнес?
– Специфіка моєї крамнички полягає в тому, що це маленький соціальний бізнес: я намагаюся продавати товари виключно українського виробництва, підтримуючи своїх. Стараюсь робити це чесно і справедливо.
– А легко знайти хороших українських виробників?
– Справді хороших виробників дуже легко знайти, але вартість їх товарів значно вища, ніж з інших країн. Але ця така креативна економіка, яка займає досить значну нішу, але не враховується у загальній економіці України, вона якраз і створює розвиток тих малих підприємств, підприємців, молодих креативних людей для подальшого розвитку і вихід на європейський ринок. Тому я в досить незначних об’ємах, але підтримую підприємця. А якщо це робить мережа магазинів по Україні, то це дозволяє підприємцю мати основу, щоб виходити на європейський ринок з якісним українським товаром.
– Які наступні мікроінфраструктурні проекти плануєш реалізувати?
– Поки що хочу доробити ті, за які взявся. Зараз з Буковинською агенцією регіонального розвитку розроблюємо дуже спрощену систему встановлення велопарковок. Щоб підприємцям біля своєї фірми чи закладу було простіше встановити їх. Будемо узгоджувати це з головним архітектором.
Ще працюю над старою темою: вивісками в історичному ареалі. Ми боролись з ними, побороти важко, пояснити людям, як це зробити краще – не виходить. Пішов іншим шляхом, працюю над проектом спрощення отримання дозволу розміщення вивіски + буду лобіювати друк роздаткових матеріалів – положення щодо розміщення зовнішньої реклами. Це про те, як правильно робити вивіски, як вони мали б виглядати. Я думаю, незабаром переговоримо з рекламістами, можливо, зробимо якесь публічне обговорення, щоб розказати, яким все мало бути, які матеріали слід використовувати для того, щоб зробити місто охайнішим.
Я робив проект на вулиці Франка і також хочу його закінчити. Щоправда, зараз сказали, що грошей для цього немає. Його можна реалізувати без вкладань значних коштів і в короткий термін. В ньому описано, як покращити інфраструктуру, вигляд. Ми з спеціалістом досліджували кожну проблему, яку я знайшов. Зокрема, пандуси, проводи на будинках, які треба заховати, бруківка, яку треба перекласти, зупинити руйнування бордюрів, переробити лунки для дерев, зробити декоративні решітки і таке інше. Якщо б зараз стартанути, це було б реально зробити до дня міста. Головне – бажання і вмотивованість держслужбовців. – Чому одна вулиця, а не комплексний підхід до проблеми?
– Деякі проблеми розумніше в комплексі вирішувати. Наприклад, як з проводами. Але якщо вирішив одну вулицю, можна й інші вже разом, базуючись на досвід. Міська влада буде зіштовхуватися з проблемами, беручи великий проект і не знаючи, як його реалізовувати.
– Які останні проекти ти реалізував?
– Зробив карту з непрацюючими ліхтарями і відправив її у комунальне підприємство, щоб встановили ліхтарі.
– А що з перетворенням вулиці на пішохідну? Ти раніше казав про це.
– Ще працюю над цим. Буду використовувати всі можливі механізми: петиції, бюджет участі, буду співпрацювати з інспекцією з благоустрою, з підприємцями, які працюють на цій вулиці, для того, щоб покращити вуличний простір.
До речі, є ще один проект, про який я ніколи не розповідав. Він уже закритий, але на літо я його відновлю. Називається «Листівка для міста». Це вуличний стенд з поштівками, на яких зображені Чернівці. Будь-яка людина може підійти, купити листівку, вона коштує 10 гривень, і кинути ці гроші у спеціальний ящик. Всі гроші з цього ящику йдуть на розвиток міста. Влітку ми купили смітник, який стоїть біля парклету, і частина грошей пішла на гірлянду, яка висить над парклетом біля театральної площі.
– Є у Твоєму житті щось таке, чим Ти пишаєшся?
– Чесними і добрими людьми я пишаюся, яких не так вже і багато. Бо в такому світі важливо зберігати людяність. Я намагаюся створювати навколо себе таке оточення.
– Якими ти бачиш Чернівці після своєї роботи над містом?
– Якими я бачу Чернівці? Без автомобілів. І ще я бачу Чернівці ввічливими і толерантними. Це коли кожен мешканець поважає сусідів, поважає того чиновника, до якого він прийшов. А чиновник у свою чергу поважає людину, яка до нього прийшла.
Фото: Тетяна Пінькас