Розмова з активістом та підприємцем Артемом Жуком
Артем Жук вже три роки старається зробити Чернівці кращими. Він створює зони комфорту для чернівчан та туристів. Лобіював встановлення парклетів, облаштовував територію довкола них. Створив мапу непрацюючого вуличного освітлення у Чернівцях. Виношує проект персонального шефства над вулицею Івана Франка. Його назвали громадським інспектором з благоустрою.
– Реалізувалась Твоя дитяча мрія? Ти став тим, ким ти хотів?
– Пожежником? У мене була дитяча мрія стати або хокеїстом, або пожежником. Але це так… Насправді якоїсь основної мрії, до якої я прагнув би, не було. Думаю, все життя потрібно шукати себе. Чим ми зараз і займаємось.
– А зараз ти активно займаєшся громадською діяльністю. Як дійшов до цього?
– Знаєш, коли живеш у середовищі і у тебе є бачення, як зробити його кращим, як покращити роботу органів місцевого самоврядування, приміщення інфраструктури міста, то знаходиш механізми, як це реалізувати… Не завжди це ефективно, але в більшості випадків воно приносить свій результат. Так от: коли бачиш цей кінцевий результат, зміни на краще, то надихаєшся і хочеш рухатись далі.
– А пам’ятаєш ту відправну точку, коли Ти вирішив: ось сьогодні треба зробити щось для міста?
– Я думаю, Революція Гідності дала поштовх значний і показала, що в громаді – сила. І що тільки жителі можуть змінити середовище навколо на краще.
– А як Ти оцінюєш самих жителів? Чи готові вони змінюватись? Бо, наприклад, спостерігаємо, як лобійований тобою парклет потопає у смітті.
– Він на місці смітника і це вже великий прогрес. А насправді за ним слідкують, він на балансі в Зелентресті, вони прибирають. А щодо самих чернівчан – більшість аморфні, які були, такі й залишились.
«А щодо самих чернівчан – більшість аморфні, які були, такі й залишились».
Думаю, наша роль як активістів, пояснити, що кожен мешканець міста впливає на життєдіяльність середовища, він може змінювати його на краще. Не очікувати чогось і від когось або писати «Зрада!» у Фейсбуці, а шукати кроки вирішення, шукати механізми, як дійти до певного результату.
– Як Ти вважаєш, скільки часу має пройти, щоб люди стали готовими до змін?
– Часу? Я вважаю, що тут справа не в часі. Думаю, своїм прикладом треба це поступово показувати. Потрібно знаходити механізми, які б показували людям, що це справді діє. Також демонструвати інструменти, якими можна впливати і змінювати щось навколо себе.
Хоча я знаю, скільки часу має пройти! Люди будуть змінюватися тоді, коли людина в активізмі зможе побачити користь, яку вона робить для жителів міста, і зможе відчути її персонально.
– Для себе, Ти маєш на увазі?
– Так, для себе. Наприклад, написав петицію про асфальтування вулиці, поспілкувався з депутатом, щоб рішення прийняли і гроші розподілили справді на ремонт вулиці. Тоді активіст, по-перше, отримає власний комфорт, коли буде проїжджати по вулиці, по-друге, створить цей комфорт для мешканців мікрорайону, міста. 
– Про твою діяльність з депутатами: коли йдеш з ними на чергову сутичку, чого Ти очікуєш?
– По-перше, я вважаю, що від них нічого не можна очікувати. Навіть не те, що не можна очікувати, а не треба вимагати від них. Вони на громадських засадах всі працюють. Я притримуюся тієї думки, що депутати місцевих органів самоврядування мають отримувати зарплату. Це робота, яка потребує знань, яка вимагає багато вільного часу, а той весь час. Робота з мешканцями, робота з громадою, робота з середовищем, пошук вирішення проблем. Вони мали б отримувати зарплати. Тільки тоді, коли в них будуть заробітні плати, я буду від них щось вимагати.
А зараз вони мали б представляти інтереси громади, яка їх обирала, але така ситуація виникає, що стимулу іти туди активним чернівчанам, для того, щоб їх обливали брудом, купалися у білизні, немає сенсу.
Більшість захищає свій бізнес, щоб його «не віджали» або пробує його примножити. Тому й виникає така ситуація. Думаю, на державному рівні треба запровадити заробітну плату депутатів, тоді вже можна буде від них чогось вимагати. 
– Думаєш, можна було би долучати активних, розумних студентів і разом з ними робити щось?
– Це було б реально круто, але їх мав би заохотити університет, у першу чергу. А насправді, у нас дефіцит кадрів, тому треба шукати спеціалістів. Добре знаходити потенціал у студентів, вчити їх, влаштовувати на керівні посади, але в нас немає часу на помилки. Тому треба професіоналів. А вони йти не хочуть, тому що на посадах начальників немає мотивації. Це статусно, але не так оплачувано, як хотілось би. Коли вимоги – знання трьох іноземних, то чотири тисячі гривень не так вже й фінансово мотивують, як для такого рівня.
– Через це ти став підприємцем, а не пішов на держслужбу?
– Можна було би балотуватися, але механізми впливу, які у мене є зараз, думаю, більш ефективні, ніж ті механізми, які є у депутатів або у держслужбовців. У мене немає тієї відповідальності, я можу дозволити собі більше, ніж вони, я можу бути некоректним. І механізмів впливу як у представника громади у мене більше. Тому мені цікавіше бути на цьому місці, де я є зараз, і шукати результатів з цієї позиції.
– Думаєш, якби Ти був депутатом, то зробив би менше?
– Якби мені за це платили гроші, але справді справа не в них. Просто у депутата, який справді турбується про своє місто і проблеми громади, справді не буде часу, бо ця робота клопітка. Обхід території, постійні контакти з начальниками ЖКГ, комунальними службами для вирішення проблем. Це справді займає багато часу і мало б при цьому щось мотивувати. А якщо в тебе немає постійного заробітку, тоді на що ти будеш жити, якщо ти весь час витрачаєш на своє депутатство? Наприклад, кар’єрний ріст тоді. Якщо ти показуєш хороші результати і переходиш в Київ, наприклад. А так що тебе має мотивувати? Альтруїзм, але ж тебе на довго не вистачить.
Коли стикаєшся з бюрократичною машиною, бачиш вирішення проблем і пропонуєш, але в результаті бачиш те, що люди не мотивовані і вони не хочуть брати на себе зайву відповідальність. І хочеш вплинути на процес і покращити його, але не завжди вдається. Поступово руки опускаються, бо на чому воно все має базуватися?
Коли ти надихаєшся кінцевим результатом, то з’являються сили рухатись далі. А коли натикаєшся на одні і ті ж граблі, тоді підіймешся декілька разів, а далі досить важко.
«Коли ти надихаєшся кінцевим результатом, то з’являються сили рухатись далі. А коли натикаєшся на одні і ті ж граблі, тоді підіймешся декілька разів, а далі досить важко».
– Легко було налагоджувати свій бізнес?
– Специфіка моєї крамнички полягає в тому, що це маленький соціальний бізнес: я намагаюся продавати товари виключно українського виробництва, підтримуючи своїх. Стараюсь робити це чесно і справедливо.
– А легко знайти хороших українських виробників?
– Справді хороших виробників дуже легко знайти, але вартість їх товарів значно вища, ніж з інших країн. Але ця така креативна економіка, яка займає досить значну нішу, але не враховується у загальній економіці України, вона якраз і створює розвиток тих малих підприємств, підприємців, молодих креативних людей для подальшого розвитку і вихід на європейський ринок. Тому я в досить незначних об’ємах, але підтримую підприємця. А якщо це робить мережа магазинів по Україні, то це дозволяє підприємцю мати основу, щоб виходити на європейський ринок з якісним українським товаром.
– Які наступні мікроінфраструктурні проекти плануєш реалізувати?
– Поки що хочу доробити ті, за які взявся. Зараз з Буковинською агенцією регіонального розвитку розроблюємо дуже спрощену систему встановлення велопарковок. Щоб підприємцям біля своєї фірми чи закладу було простіше встановити їх. Будемо узгоджувати це з головним архітектором.
Ще працюю над старою темою: вивісками в історичному ареалі. Ми боролись з ними, побороти важко, пояснити людям, як це зробити краще – не виходить. Пішов іншим шляхом, працюю над проектом спрощення отримання дозволу розміщення вивіски + буду лобіювати друк роздаткових матеріалів – положення щодо розміщення зовнішньої реклами. Це про те, як правильно робити вивіски, як вони мали б виглядати. Я думаю, незабаром переговоримо з рекламістами, можливо, зробимо якесь публічне обговорення, щоб розказати, яким все мало бути, які матеріали слід використовувати для того, щоб зробити місто охайнішим.
Я робив проект на вулиці Франка і також хочу його закінчити. Щоправда, зараз сказали, що грошей для цього немає. Його можна реалізувати без вкладань значних коштів і в короткий термін. В ньому описано, як покращити інфраструктуру, вигляд. Ми з спеціалістом досліджували кожну проблему, яку я знайшов. Зокрема, пандуси, проводи на будинках, які треба заховати, бруківка, яку треба перекласти, зупинити руйнування бордюрів, переробити лунки для дерев, зробити декоративні решітки і таке інше. Якщо б зараз стартанути, це було б реально зробити до дня міста. Головне – бажання і вмотивованість держслужбовців. 
– Чому одна вулиця, а не комплексний підхід до проблеми?
– Деякі проблеми розумніше в комплексі вирішувати. Наприклад, як з проводами. Але якщо вирішив одну вулицю, можна й інші вже разом, базуючись на досвід. Міська влада буде зіштовхуватися з проблемами, беручи великий проект і не знаючи, як його реалізовувати.
– Які останні проекти ти реалізував?
– Зробив карту з непрацюючими ліхтарями і відправив її у комунальне підприємство, щоб встановили ліхтарі.
– А що з перетворенням вулиці на пішохідну? Ти раніше казав про це.
– Ще працюю над цим. Буду використовувати всі можливі механізми: петиції, бюджет участі, буду співпрацювати з інспекцією з благоустрою, з підприємцями, які працюють на цій вулиці, для того, щоб покращити вуличний простір.
До речі, є ще один проект, про який я ніколи не розповідав. Він уже закритий, але на літо я його відновлю. Називається «Листівка для міста». Це вуличний стенд з поштівками, на яких зображені Чернівці. Будь-яка людина може підійти, купити листівку, вона коштує 10 гривень, і кинути ці гроші у спеціальний ящик. Всі гроші з цього ящику йдуть на розвиток міста. Влітку ми купили смітник, який стоїть біля парклету, і частина грошей пішла на гірлянду, яка висить над парклетом біля театральної площі.
– Є у Твоєму житті щось таке, чим Ти пишаєшся?
– Чесними і добрими людьми я пишаюся, яких не так вже і багато. Бо в такому світі важливо зберігати людяність. Я намагаюся створювати навколо себе таке оточення.
– Якими ти бачиш Чернівці після своєї роботи над містом?
– Якими я бачу Чернівці? Без автомобілів. І ще я бачу Чернівці ввічливими і толерантними. Це коли кожен мешканець поважає сусідів, поважає того чиновника, до якого він прийшов. А чиновник у свою чергу поважає людину, яка до нього прийшла.
Фото: Тетяна Пінькас
