«Люди з інвалідністю надихнули мене на бізнес»

«Я займаюся соціальним бізнесом»

27-річна Валерія Мартинюк – соціальний підприємець, волонтер, засновник Центру догляду за особливою молоддю «Любов, яка лікує». Валерія навчає готувати 12 людей з інвалідністю. Разом виготовляють гранолу: за місяць – 40 кг.

Цієї осені Центру буде 2 роки. Але гранолу виробляють тільки останні 4 місяці, до цього працювали як центр денного перебування.

Що таке соціальне підприємництво?

Бізнес, який вирішує соціальні проблеми. Є дві моделі:

1) побачити соціальну проблему, знайти рішення і вирішувати її методом бізнесу. Це і мій шлях.

2) мати бізнес і перенаправляти частину своїх доходів або людських/інтелуктуальних ресурсів на вирішення соціальної проблеми (підтримка притулку для тварин, безхатченків т.д.)

Тобто спонсорує?

Ні. Яскравий приклад – Урбан 100 (Франківськ) і Урбан 500 (Київ). 100 і 500 соціально активних людей «скинулись» і створили ресторани, з яких 80% прибутку направляють на реалізацію проектів розвитку Франківська і Києва відповідно. Це і є соціальне підприємництво. Я коли у цих містах, завжди заходжу у ці заклади.

Як заснували Центр?

Все почалося з того, що я народилася у сім’ї, де батьки мають інвалідність. Мама отримала інвалідність в дитинстві, це фізична особливість. Батько мав інтелектуальну затримку. Те, що народилась я, було чудом.

Я бачила труднощі, з якими вони стикалися, і розуміла, що наша сім’я вирізняється з-поміж інших. Думала, що у інших є ще привілеї, але насправді це елементарні речі, на які заслуговує кожна людина: робота, заробіток, відпочинок, нормальне медичне обслуговування і т.п.. Цього всього не мала моя сім’я. Тому що до людей з інвалідністю у 90-х ставилися, м’яко кажучи, не дуже лояльно. Не було таких понять, як інклюзія і тому подібне.

Я отримала освіту психолога. Поки навчалась, мені потрібен був підробіток. Я працювала нянею і так вийшло, що потрапила в сім’ю, де був хлопчик з інвалідністю. Батьки про це не знали – чомусь у 8 місяців дитина не тримала голову. Я почала з ним працювати, робити вправи, масажі. Так зрозуміли, що в нього ДЦП.

На моєму шляху зустрічалися люди з інвалідністю і це було моїм звичним оточенням.

Також волонтерила у Магалі в інтернаті для хлопців з затримкою фізичною та інтелектуальною. На моєму шляху зустрічалися інші люди з інвалідністю і це було моїм звичним оточенням.

«Я займаюся соціальним бізнесом»

Коли завершила навчання, почала працювати в Управлінні у справах сім’ї, дітей та молоді. Був гурток «Паросток» – шматочок від проекту, де молодь з інвалідністю могла проводити час. Але фінансування  гуртка завершилось, а молодь з інвалідністю залишилась. І Управління взяло цей гурток під своє крило, я почала там працювати.

Що потрібно було робити – я не знала. Мені дали маленьку кімнатку, 1200 гривень і 12 людей з інвалідністю, віком від 18 до 30 років. Я проводила з ними цілий день і вже по ходу починала розуміти, що треба робити, кого треба годувати, до кого не можна голосно говорити, тому що в нього аутизм.

Кожен фініш – це по суті старт, так?

Так я працювала впродовж 2 років і розуміла, що потрібно робити щось більше. Але що саме – не знала. Кожен фініш – це по суті старт, так? Цій роботі прийшов фініш, бо приміщення назвали аварійним. Звідти нам сказали забиратися, а друге приміщення не дали. Було багато тяганини і врешті так сталося, що я втратила роботу, приміщення інше надали, але мене на роботу не взяли.

Я розуміла, що потрібно робити щось своє. На той час познайомилася з різними ГО і побачила, що є інші люди, які роблять таку саму роботу. Виявилось, я все робила правильно, просто не знала, що це і як воно називається. А це – денне перебування – соціальна послуга, на яку має право кожна сім’я, в якій є дитина/особа з інвалідністю.

Сім’я має право безкоштовно замовляти в держави цю послугу, а держава має бути замовником у неприбуткової організації/центру, який буде надавати цю послугу. Це довга схема, до якої я так і не дійшла. Я організувала центр, надаю послугу перебування, але держава у мене нічого не замовляє. Тому що соціальні послуги є на папері, але немає на практиці.

Я створила ГО і в мене в житті почався дуже великий треш. Помер мій батько, для мене це було дуже великим ударом. В те літо було ще багато ударів, я втратила все те, на чому ґрунтовалося моє життя.

«Случайности не случайны», як каже Кунг-фу Панда

Зовсім розбита, але з гарячою мрією в серці я потрапила в табір для людей з інвалідністю «Капернаум» від організації Young Life, де у кожного був лідер (як вожатий). Я випадково, але випадковості не випадкові, стала вожатою для найстаршої дівчинки з інвалідністю. Інтелектуально вони залишаються на рівні дітей, тому я кажу: «Дівчинка», насправді їй 46 років. Вона сонечко, постійно посміхається. У неї ДЦП, складна форма і затримка інтелектуальна.

Після тижня і цьому таборі я заспокоїлась, зрозуміла, що насправді я на правильному шляху. Це те, що я хочу робити. І виявилось, що ця організація має приміщення і якраз потребує людину, яка буде займатися саме молоддю з інвалідністю. Ми відразу оглянули це напівпідвальне приміщення, зробили там ремонт своїми силами.

Молодь з інвалідністю знаходиться там з 10 до 16 год, ми разом готуємо обід та обідаємо, п’ємо каву і виконуємо всю необхідну програму. Наприклад, хтось не вміє поводитися у тролейбусі – ми сідаємо у тролейбус і платимо за проїзд, катаємося. Раніше я не знала, що потрібно робити, тому ми вчилися разом готувати, робили різні вироби творчості, ходили в магазин і т.д. Ми були неприбутковою громадською організацією.

Який у Вас графік роботи?

У мене немає графіку роботи. Нещодавно спілкувалася з Олександром, який є співзасновником «23 ресторанів»  у Франківську. Він каже: «Коли ресторан зачиняється об 23, це не означає, що ресторатор йде о 23. Він ще сидить до 1-2, а потім швидше за всіх приходить». Щось схоже зі мною. + часто на вихідні доводиться їхати на ярмарки, бо саме там можна продати дуже багато граноли.

Чому Ви обрали соціальний бізнес?

У мене не було якогось вибору, де я могла б зробити цілеспрямоване рішення на користь соціального бізнесу. Я просто робила свою роботу. Працювала з особливою молоддю в центрі для їх соціальної адаптації.

В Україні не продумана програма для якогось їхнього подальшого розвитку. Є тільки спецшкола. І училища, але вони не для всіх.

Молодь з інвалідністю не знає, куди себе діти. Коли розвалився СРСР і навіть коли він ще був, батькам, у яких народжувалися діти з інвалідністю, казали залишати їх у спеціалізованих закладах, бо нібито батьки не можуть за ними доглядати. Більшість так і робили. Тому ми майже і не знаємо молоді з інвалідністю, бо більшість зараз в інтернатах.

Люди, з якими я працюю, – мої однолітки. Для того і був центр створений: щоб їх могли прийняти, щоб вони знайшли собі друзів, заняття.

Коли створювала центр, не мала чіткого уявлення, що там буде соціальне підприємництво. Не знала, що таке соціальне підприємництво і що таке гранола. Два роки ми працювали просто як центр денного перебування, щось на кшталт дитячого садка. Це нерозумно, але так воно і було. А потім я зрозуміла, що вони можуть більше, просто потрібно їх вчити. Ми почали разом готувати, спочатку – різні страви з картоплі, бо вона дешева.

Згодом я вийшла на Pro Bono Club Ukraine – безкоштовна професійна та експертна допомога для суспільного блага. Заповнила заявку на їхньому сайті, вони допомагали мені. Паралельно у Чернівцях відбувався Гараж ідей, там люди ділилися ідеями і розповідали, як це бути соціальним підприємцем. Тоді це словосполучення для мене не звучало ніяк, я не знала, що це. Але завдяки цим двом проектам ми почали виробляти гранолу. Я ще не знала, що це таке і думала, що краще робити кекси, булочки – те, що людям відомо і що вони звикли купувати. А потім я скуштувала гранолу і зрозуміла, що це смачно і корисно.

Ті, хто представляли свої ідеї на Гараж ідей, поїхали на хакатон, а потім на Акселератор із соціального підприємництва SELab “Соціальне підприємництво: досягнення соціальних змін за ініціативою “знизу” за підтримки Європейського союзу. Нас вчили маркетингу, стратегіям, бізнес-моделям, прораховувати собівартість і т.п.. Після акселерату вже почали професійно виробляти гранолу з розумінням соціальної цінності.

Де взяли обладнання?

Зробили краудфандинговий збір, на RazomGo зібрали 25 тисяч гривень, але ми купили не все. Повністю обладнання коштуватиме 1,5 тисячі доларів.

Соціальне підприємництво – це благодійність?

Ні,ні і це дуже чітко потрібно усвідомлювати. Коли є соціальне проблема і тобі потрібно вирішувати її методом бізнесу, то є дуже великий ризик піти більше в соціальність. А потрібно однаково рухатися в обох напрямках.

Коли я була тільки керівником центру, це була тільки благодійність. Я безкоштовно приймала цих молодих людей і шукала тих, хто міг би пожертвувати кошти. Було тільки порожнє приміщення: нам потрібна була кухня, матеріали. Я робила все, щоб ця особлива молодь приходила в центрі і відчувала різницю між тим, коли сидять вдома і сюди приходять.

Коли з’явилися краундфандингові кошти, я повністю запустила їх в оборот. Коли отримали перші кошти, частину почала брати собі – той мінімум, який мені потрібен для того, щоб не померти з голоду.

З якими труднощами Ви стикнулись як соціальний підприємець?

Немає нормальних роз’яснень в законодавстві: є якісь правки, статті, але вони ні про що не говорять. Бути соціальним підприємцем як громадська організація, як в принципі це мало би бути, я не можу. Як ФОП я маю платити 2 штуки в місяць, не маючи цих грошей. Але я мушу це робити, щоб бути правильним перед державою. Хотілося б, щоб держава захищала, бо це справа на благо суспільства. А виходить, що ти віддаєш гроші.

А чому не можна як ГО?

Можна, але багато нюансів. Наприклад, я не можу продавати одну пачку в руки, бо можна тільки по перерахунку. Або потрібно мати касовий апарат.

Хоча неприбуткова ГО має можливість займатися підприємницькою діяльністю, якщо всі кошти йдуть на ГО. Але ти не маєш права купляти те, що не відповідає статуту. Наприклад, шпаклівку, яка нам зараз потрібна. А якщо ми купимо, то з нас знімуть ознаку неприбутковості та оштрафують.

Але надалі я мрію відкривати інклюзивні кухні в інших містах України, де особлива молодь  готуватиме корисну продукцію. Заради цього, я думаю, потрібно взяти себе в руки і платити ці гроші, щоб в майбутньому все було правильно.

Кухар-технолог працює на благодійних засадах?

Так. Звучить, що ми робимо соціальний бізнес, але перший рік це виходить просто соціальний, не бізнес. Ми отримуємо гроші, але вкладаємо її в сировину і платимо зарплату молоді.

Можна назвати суму зарплати?

Важко, бо різні суми. Від 200 до 1000 грн. Проекту тільки кілька місяців. І в них різні обов’язки: хтось може клеїти наклейки на пачки, хтось може робити сироп для карамелізації. Зараз ми ще пробуємо робити фруктові чіпси та пастилу.

Зараз проект себе окуповує?

Через рік ми будемо самоокупними. Зараз ми щомісяця збільшуємо обсяг виготовленої продукції. З виготовленням у нас проблем немає, а от з реалізацією є. Зараз у нас тільки 3 точки продажу:

  • Blue bird (вул. Головна 109)
  • LovEco (вул.Героїв Майдану 184)
  • магазин крафтових продуктів (проспект Незалежності 73)

Як обираєте, якому закладу пропонувати продукцію? Чи усім розсилаєте пропозиції?

З цим важко. Десь півроку тому Урбан мені запропонував надіслати їм торгову пропозицію. А я так нічого і не відправила, бо не вміла професійно її складати. Зараз я вже хоча б приблизно розумію, що можна було б написати.

Заклади я не перебираю, мені б хотілось, щоб продукція була всюди. Час від часу йду у кафе, але частіше отримую відмову. Крім упаковок на 250 та 500 г, у нас є стакан to go (пластиковий стакан, у якому 100 г граноли). На упаковках та стакані уже наліплені наші наклейки. А більшість закладів хочуть, щоб ми давали їм кілограм граноли, а вони розсипали у свої упаковки. Ми так не робимо. Не тому, що втрачається наша наклейка, а тому, що кожен пакет і кожен стакан формується окремо, під моїм наглядом і наглядом технолога.

Коли ми беремося до роботи, все це відбувається як ритуал. Всі одягають кітеля, шапочки, фартухи, миють руки, стають навколо стола. Ми складаємо всі інгредієнти, беремо ваги, стакани і пакети. Ми кажемо: «Сьогодні, дорогі наші друзі, ми готуємо ягідну гранолу. Ви пам’ятаєте, в ягідну гранолу на 250 г іде 8 шматочків полуниці, 8 шматочків малини, .. горіхів, … чіа, … клюкви і т.д.». І вони в кожен пакет додають однакову кількість. Якщо ми все перемішаємо і віддамо кілограм, то комусь ягода дістанеться, а комусь ні. Це не прикольно.

Крім того, це соціальний проект: у нас на упаковках є фото людини з інвалідністю, яка готує цю гранолу. Думаємо над іншим дизайном, де просто буде вказано, що якщо людина купує цей продукт, то підтримує працевлаштування молоді з інвалідністю.

Зараз для вас ідея виготовлення граноли здається успішною? Чи були ще вдаліші ідеї?

Спочатку ми розглядали різні варіанти і навіть робили у Facebook опитування: що люди купляли би. Тоді перемогли дерев’яні вироби. Але добре, що ми їх не почали виготовляти, тому що їжа – це те, що люди купують знову і знову. А хто би в нас регулярно купляв дерев’яні вироби? Я неймовірно щаслива, що все склалося саме так.

Як стати соціальним підприємцем?

Потрібно почати з навчання та чіткої цілі. Так почалося у мене. Без навчання я просто билась головою об стінку. А виявилось, що навколо є багато розумних людей, які готові ділитися своїм досвідом.

Наступний крок – партнери, однодумці. Я не думала, що знайду у Чернівцях соціальних підприємців, бо ми не дуже соціальне місто. Але я знайшла людину, бізнес якої пов’язаний з їжею і кошти направлені на людей з інвалідністю. Але тут є важлива деталь: коли знаходиш цю людину, ти починаєш «зжиматися» замість того, щоб кинутися з відкритими обіймами. Ти маєш довіряти і розуміти, що якоюсь, я б назвала це славою, тобі доведеться ділитися. А ще слухатись, іти на компроміси.

Я все це роблю не тільки тому, що мені капець як хочеться допомагати людям з інвалідністю. Це так, і це на першому місці. Але це і моя самореалізація, це моє покликання. Звісно є велика спокуса робити все самій, але це не вірний шлях, коли ти займаєшся соціальним підприємництвом. Навпаки, потрібно об’єднуватися.

Ще важливі друзі, які підтримують тебе у твоїх починаннях. З якими ти ділишся своїми планами, а вони відповідають щось на кшталт «Гай Бог з тобою, на тобі 3 тисячі гривень, іди щось роби». Завдяки друзям я змогла залучити більше людей і більше ресурсів.

Також важливо шукати можливості. Я раніше думала… не хочеться так казати, я вважаю себе патріотом… але думала, що в плані можливостей Україна – це повне дно. Але є Pro Bono, є купа проектів Erasmus. Я зареєструвалася на проект, пов’язаний з соціальним підприємництвом і поїхала дивитися, як це відбувається за кордоном. Завжди потрібно щось шукати, тому що світ не стоїть на місці.

Помічаєте, як змінюється молодь з інвалідністю завдяки роботі?

Так, найбільшим прикладом для мене є Іра. Вона побачила мене в новинах, знайшла у Facebook, зателефонувала, каже: “Привіт, я Іра, у мене ДЦП, хочу у вас працювати. Я кажу: “Якщо ти сама зрозуміла, що ти хочеш до нас прийти, то тобі точно не сюди”. Тому що зазвичай молодь з інвалідністю до нас приводять батьки. Розуміють, що більше нікуди їх не можуть діти, тому приводять до нас. Але Іра почала працювати у нас, переїхала від батьків з села до Чернівців і за зарплату та пенсію орендує квартиру у місті, живе окремо. І це при тому, що вона має складну форму інвалідності та збережений інтелект. Для мене це такий нонсенс, тому що я досі живу з мамою.

Є ще один хлопець, який прийшов в центр одним із перших, я бачила, що його можна навчити багатьом речам. Готувати, розраховуватися в магазині, дивитися на термін придатності продукту, поводитися, як у суспільстві на вулиці, в транспорті. Ми з ним рік працювали і потім він собі спокійненько пішов працювати у Львівські круасани – прибирати. Але коли у Львівських круасанах стався той неприємний інцидент, що отруїлися люди, він повернувся до нас, тепер вже на зарплату.

Охочі можуть долучатися?

Звісно. У понеділок і середу у нас одна група, у вівторок та четвер – інша. У п’ятницю ми ходимо у кафе, на виставки, відпочиваємо.

І ми завжди за співпрацю з волонтерами. Вони нам завжди потрібні, наприклад, зараз мені потрібна допомога у створенні сайту та індексації.

Посилання на Instagram @lovegranola_che
Фото: Михайло Козьма
Спілкувалась Тетяна Пінькас

Підписуйтесь на нас в Telegram, Facebook, Instagram

Поділитись

One Comment - Write a Comment

Написати коментар