Леоніда Каденюка недаремно вважають тим, хто зробив неоціненний вклад в український космос. Сьогодні можна довго сперечатись про необхідність польоту Леоніда Костянтиновича у 1997-му році, коли економіка України ще не встала на ноги після кризи початку дев’яностих, проте не можна заперечити, що взаємна співпраця України та США в космічній галузі дала новий поштовх до їхньої співпраці та відкрила світові потенціал нашої держави у цій галузі.
Кілька років тому Леонід Каденюк, уродженець Буковини, взявся за написання книги, в якій детально описав своє життя до та після польоту. Вона унікальна у своєму роді, адже далеко не кожен, хто там побував, після повернення на землю самостійно брався за написання усього, що довелось пережити. У ексклюзивному інтерв’ю перший український космонавт детально розповів, як створював книгу та про що вона.
– Насамперед хочу Вас привітати з літературним дебютом. Розкажіть, що надихнуло Вас на написання книги?
– У мене було багато зустрічей зі студентами, військовими, вченими та просто звичайними людьми. Вони часто говорили мені: «Леоніде Костянтиновичу, от Ви нам розповідаєте про космос, але чому би Вам про це не написати?» Але навіть попри це у мене було відчуття, що я не виконав свій політ до кінця. Тому написання книги – це крапка у цій історії. Я назвав її «Місія – Космос». Вона пережила вже третє видання. Перше було українською мовою і мало обсяг у 316 сторінок, третє вже на 500, його я доповнив багатьма цікавими та маловідомими фактами. Але все одно не зміг розповісти про все, що хотів, у рамках однієї книги. Напевно, доведеться писати другу.
– А про що Ваша книга?
– Вона дуже різнопланова. Насамперед – про відбір до загону космонавтів, підготовку до польоту і власне про сам космічний політ, який складався з трьох етапів: старт на орбіту та політ в космосі у стані невагомості, виконання завдання і повернення на Землю. Я спробував описати відчуття людини у стані невагомості, яких в космосі у неї з’являється неймовірно багато. Як стверджує наука психофізика, у нас існують два світи: внутрішній – це світ наших почуттів, і зовнішній – те, що нас оточує і є їхнім джерелом. Космос для людини – це щось зовсім інше. У цьому новому світі відчуття інші. Описати їх важко. Деякі неможливо передати, але я все одно спробував це зробити.
Взагалі космічний політ і умови, в яких там знаходиться людина, надихали на всілякі думки, тому в книзі присутні і філософські роздуми. Я дивився на Землю і переконувався, яка вона гарна. У зв’язку з цим виникали думки, що на такій планеті має бути і гарне життя. Але коли згадуєш, як ми, люди, живемо, то усвідомлюєш, наскільки недосконале людське суспільство. Приходить розуміння, що нам потрібно міняти концепцію свого існування. Я маю на увазі не лише ставлення до природи, а й стосунки між державами, які мають бути абсолютно інші. Війна України з Росією жахлива. Такого не повинно бути.
У книзі також є окремий розділ, що розповідає про часи, коли я працював льотчиком-випробувачем. Ця частина є надзвичайно цікавою. Така робота наскільки цікава, настільки й небезпечною, адже льотчик-випробувач ризикує життям щоразу, підіймаючись в небо. Будь-який випробувальний політ завершувався написанням льотної оцінки – поведінки літака в небі чи випробуваного озброєння (ракет, бомб). У певній мірі «Місія – Космос» – це оцінка мого польоту.
– Написання книги спричинило переосмислення певних речей, які відбувались з Вами раніше? Можливо, Ви подивились на щось під іншим кутом?
– Справа тут не в самій книзі, а в тому, що людина, яка побувала в космосі, зробила крок у інший світ. Її світосприйняття змінюється. Ставлення до природи, людей і взагалі всього живого на планеті Земля стає зовсім іншим. Я не можу зірвати листочок з дерева, тому що відчуваю, що він живий. Рідна планета стає чимось більшим.
– Дуже часто говорять, що письменники ставляться до своїх книг як до своєї дитини. Чи було таке ставлення у Вас?
– Так, було якесь ставлення як до чогось, створеного власними руками. Я знаю, що багато космонавтів розповідають про пережите письменникам, щоб ті писали книгу. Мені теж таке пропонували. Але я вирішив, що все має бути написано виключно мною, бо усе пережите є особистим. Та й за мене ніхто не опише вид Землі з орбіти чи відчуття, які супроводжували в космічному польоті. І якщо в реченні автор напише якесь не те слово, то сенс тих самих відчуттів, окремих фраз або абзаців просто втрачається.
У мене лишилися друзі з Зоряного Містечка, які просили перекласти книгу на російську. Мені запропонували допомогу, на яку я погодився. На пробу був перекладений один абзац. Зробивши у ньому багато правок, я зрозумів, що краще цим зайнятись самому. Правити чужі помилки набагато складніше.
– З якими труднощами Вам довелось зіштовхнутись в процесі написання і що було для Вас найскладнішим?
– Важко сказати, що саме було найтяжчим. Саме написання книги було неважким. Я добре знаю українську граматику і завжди прискіпливо ставлюсь до різного роду помилок. Суттєвих труднощів не було. Але найважчим було описання відчуттів.
Під час роботи над книгою, обов`язкового при цьому вниканні у пережите та аналізі деяких фрагментів космічного польоту, я тільки зараз приходжу до певних висновків щодо відчуттів на орбіті, хоча пройшло вже двадцять років.
– Сьогодні Ви – єдиний українець, який побував у космосі від України як держави. І я впевнений, що Ваша книга в майбутньому матиме важливе історичне значення, оскільки про пережите вами ще ніхто не писав, я в цьому впевнений. А чи можете Ви сказати: держава підтримувала Вас у написанні книги?
– На жаль, ні. Більше того, я знаходжусь у пошуках спонсорів, але вже відгукнувся Фонд Кучми, який видає тираж в одну тисячу екземплярів. Проте ці екземпляри мені не належатимуть. Для мене надрукують кілька книжок, я збережу авторські права. Нинішнє видання – це тираж у дві тисячі. Сьогодні я шукаю спонсорів, які допомогли б видати власну серію. Книга «Місія – Космос» буде цікава кожному, вона написана доволі доступною мовою.
Леоніду Каденюку вже 66 років. І я вважаю, що його вчинок залишився недооціненим. Адже ця людина – не просто космонавт, а людина, досягнення якої в українській космонавтиці вийде переплюнути нескоро.
Інтерв’ю змусило мене задуматись над нашою повсякденною проблемою. Українці не вміють пишатися досягненнями своїх співвітчизників. Письменники, інженери та звичайні ентузіасти чомусь проходять повз нашої уваги. Майкл Стренк, Соломія Крушельницька, Іван Фірцак – вам щось говорять ці імена? Чудово, якщо так, бо тоді ще далеко не все втрачено.
