Вміло несеш 3 п`ятилітрові бутлі “артезіанської” тричі на тиждень і вже не очікуєш, що хлопці та чоловіки допоможуть донести, адже у них у руках такі самі бутлі.
Вмієш просто і дешево відшкрябувати накип з чайника через ту ж воду.
Знаєш, що у міській раді вічна боротьба, але не за комфорт для чернівчан, а за своє «місце під сонцем».
Звикаєш, що асфальт кладуть тільки у дощ або тільки в сміття.
Помічаєш, що в ЧНУ фотосесій весіль і молодят не менше, ніж пар і студентів.
Уже знаєш, що на Фастівській тобі не допоможуть, якщо у тебе не буде списа, що стирчить зі спини.
Знаєш, що швидше у тебе народяться внуки, ніж ти дочекаєшся 10-тку і 2-ку, навіть якщо тобі 17.
Дивишся на цвіт лип не просто так, а співаєш, які вони духмяні.
Готуєшся витрачати всі заощадження на подорожі, бо тариф на проїзд знову хочуть підняти.
Усвідомлюєш, що у Чернівцях недорого можна посидіти тільки на лавочці.
Пристібаєшся у авто не тому, що можуть оштрафувати, а тому, що тут половина водіїв купили права.
Через ціни у чернівецьких магазинах не квапишся скидати зайві кілограми, бо, можливо, саме вони допоможуть тобі вижити у 2019-му.
Дивишся праворуч і ліворуч, коли переходиш дорогу на вулиці з одностороннім рухом, бо це Чернівці, тут все може бути.
Перетворюєшся у професіонала з пошуку квартири і впізнаєш ріелторів.
Коли хтось пишається, що знає значення слів «сподні» і «катран», кажеш, що і не таке знаєш.
Перестаєш з часом ніяковіти, коли кажеш туристам, що громадських вбиралень у центрі небагато.
Звикаєш до того, що продавці у магазинах – не привітні і з насторогою дивляться на тебе після фрази «Дякую, гарного дня».
Спиш в маршрутці, стоячи у заторі на вулиці Героїв Майдану.
Знаєш, що тут всі всіх знають і часом інформацію про себе ти дізнаєшся від знайомих.
Радієш, що з’явилися тролейбуси-гармошки, а в них – трохи більше місця.
Уже не надієшся приїхати на роботу вчасно, бо знаєш, що у будь-який момент перевізники можуть підставити і підставляють.
Звикаєш до представників різних національностей і вже навіть не намагаєшся зрозуміти, якою мовою вони говорять.
Вже не боїшся фрази “ти що так варги намалювала” бо знаєш, що це “підфарбувати губи”.
Уже не намагаєшся о 8 ранку знайти каву, бо знаєш, що більшість закладів ще зачинені.
Знаєш як смердять смітники в центрі міста і вже автоматично затримуєш подих, коли проходиш повз.
Придумуєш легенди на ходу, коли показуєш комусь центр, а не читаєш їх завчасно і завжди впадаєш у ступор, коли просять завезти у якесь особливе, чернівецьке кафе (не хвилюйтесь, ніхто не знає, куди вести туристів).
Щороку думаєш: «От цього літа люди точно вже не будуть купатися у фонтані на Центральній», але все щоразу розчаровуєшся.
Звикаєш до того, що половина знайомих має румунський паспорт і авто на єврономерах.
Вже вмієш упаковуватися у забиту вщент маршрутку о 7 ранку і навіть грати на телефоні в ігри.
Гуляєш на Кобилянській і зустрічаєш мінімум одного знайомого.
Шариш, де є точки з дешевою і смачною кавою, при цьому усвідомлюєш, що там черга, але знаєш, що також будеш стояти.
Перестаєш рахувати, скільки в місяць витрачаєш на кофє ту гоу на Кобилянській, бо цьому не можливо протистояти .
Не заходиш у нові кав’ярні і ресторани, бо знаєш, що там ціни як за маму рідну.
Але все одно любиш це місто!
