У команді також гітарист Паша Малик, бас-гітарист Микола Рибак та барабанщик Олег Слінько. Тож чим живуть хлопці – далі у інтерв’ю. У нас немає стильових обмежень… У нас є свобода мислення та творчості. Саме тому наш напрямок найбільш точно можна визначити словосполученням «Альтернативний рок». Адже головним правилом цього напрямку є відсутність правил.
Ми творимо музику… просто так, як відчуваємо. Десь у нас можна почути класичний рок, панк, грандж, ню-метал, поп-рок. Тобто розкид є просто гігантським.
З кожним роком творчості… ми дорослішаємо. Точніше, ми повинні дорослішати. А разом із нами повинна дорослішати і музика.
Ми звикли… Жити. Ловити той момент, який у нас є ось тут і зараз в руках. Інакше, мабуть, і нічого б не виходило. Ми б не їхали на «Червону руту», не записали б альбом на столичному лейблі, не знайшли один одного кінець кінцем.
Ми пишемо альбом і віримо… Ми вже записали альбом і віримо, що в «НЕБІ» кожен зможе знайти хоча б одну пісню для себе. Ми віримо в те, що хоча б одна людина зрозуміє, що ми хотіли сказати тими чи іншими рядками, та змінить хоч на один відсоток свій світогляд.
Ну а що стосується комерційного успіху… Скажу так: ми чекаємо хоча б декількох концертів, які допоможуть хоч частково повернути витрачені кошти. Крім цього хочеться (ну чого брехати, всі музиканти про це мріють), щоб почали впізнавати, казати: «Ади, які круті хлопи» чи щось подібне.
Ми мріяли… І мріємо. Думаю, що переставати мріяти не потрібно НІКОЛИ! Адже тільки тоді, коли ми мріємо – ми рухаємось. Ростемо, падаємо, підіймаємося, помиляємося. Але рухаємось далі. До цих самих мрій. Поки що у нас мрія страшно банальна. Ми мріємо про те, що зможемо гідно заробляти музикою собі на життя. Не потрібно мільйонів (нє, ну якщо запропонують, ми не проти). Просто щоб було достатньо на гідне життя. На жаль, переважна більшість талановитих музикантів в Україні змушені займатись крім музики ще й основною роботою, яка відбирає набагато більше часу, ніж музика. Але дає можливість придбати хліба, шкарпетки і нові струни.
Музика – це… наше життя. Я розумію, що настільки гучні заявки можна почути від практично будь якого «хотьчучутьмузиканта». Але це справді так і є. Ми хочемо і готові покласти все життя на те, щоб робити і випускати якісну музику.
Мова виконання пісні… не має абсолютно ніякого значення. От чесно. Думаю, що ці вічні кукарікання на тему «ачо на російській-німецькій-англійській» не мають сенсу. Важливо те, що людина (чи колектив) творить. І хоче щось донести. Набагато важливіше саме послання. Якщо музикант виконує пісню про те, що насправді його турбує, думаю, він це передасть просто тією мовою, яка є для нього в той чи інший момент близькішою.
Наприклад, у нас є пісні і на українській, і на російській. Просто в якийсь момент мені простіше було висловити бажане саме тією мовою. Особисто у мене є дві рідних мови. Я не соромлюсь про це казати. Навіть навпаки. Я горджусь цим. А саме українська та російська. Просто так склались обставини, що дитиною я ріс в такому районі, де українську мову я міг почути і використати лише при спілкуванні із матір’ю та ДЕЯКИМИ вчителями в школі. Мова – це лише засіб донесення думки/інформації до іншої особи. Не більше.
Нас надихають і мотивують… Життя. От все, що ми бачимо в житті, – є загальною музою. Можна написати круту пісню про те, що гітара зламалась чи тобі подарували пляшку смачного пива. Інша справа – подача.
А мотивують… власні мрії. Інколи відчуття суперництва. Місцями, бажання довести комусь щось «на зло». Тобто тут такий гігантський комплекс факторів, який описати просто не вдається.
Фанат – це… хвора людина.
Я хронічно ненавиджу це слово і людей, яких можна так назвати. Фанатизм ще ніколи і нікого ні до чого хорошого не довів. Фанатичне бажання завжди змушує комусь поклонятись, замість власного саморозвитку. Набагато більше мені подобаються такі слова як «слухач», «поціновував».
Ми представляємо свого типового слухача так:.. людина, яка думає. Віком від 13 до 35 приблизно. Людина, яка шукає відповіді на запитання завжди. І в основному у власних «Я».
Кожен концерт – це… причина гордитись одне одним та ненавидіти одне одного. Це свято. Це сплеск емоцій. Це контакт із найціннішими для кожного музиканта людьми – слухачами. Коли ми граємо… наші «Я» зникають. Починає існувати «ДіагноzZ». Єдиний організм, частини якого розуміє одне одного із півпогляду.
За ці 2 роки творчості… гурт формувався. Формувалось звучання. Формувався склад. Поведінка. Зараз можна вже більш сміливо говорити про те, що ми є повноцінною командою, яка на щось, десь, та претендує. А далі – життя покаже.
За ці 2 роки ми випустили ЕР «Людина?…», виступили на фестивалі «Червона рута 2015», проїхали півкраїни з концертами. Сварились, мирились, шукали вирішення все нових і нових проблем. Але це все так. Дуже банально і нудно.
Ми вважаємо себе… гуртом. Простим гуртом, який ще практично нічого не досяг. Ми – мрійники.
Слухачам потрібно… більше думати. Більше опиратись масс-медіа, які нав’язують те, що їм вигідно нав’язувати.
Ходити на концерти, та не «жмотитись» заплатити за квиток. Купувати музику, а не красти її. Таким чином показати те, що вони є справді слухачами. Поціновувачами. Але мої слова тут, як і слова багатьох нааабаагаато впливовіших, нічого не вирішать і не допоможуть.
Вдома ми… занадто складно, щоб пояснити. Ми є тими, ким ми і є. Такі ж ми і на сцені, і в дУші, і на вулиці. Для чого кривлятись? Я розумію, що фріки – це улюблені артисти країни (Дзідзьо, Сєрдючка). Але ми хочемо спробувати досягти успіху без кривлянь.
Ми хочемо, щоб музика була… завжди. Без музики складно. Занадто складно.
Проблеми вирішити завдяки музиці… абсолютно реально. Хтось під музику зміг вперше поцілуватись (на якійсь шкільній дискотеці). Хтось завдяки якійсь певній пісні зрозумів щось таке, чого не міг зрозуміти без неї.
Музикою ми хочемо донести до людей… людяність. Це головна ідея у нас. Наше надзавдання, говорячи театральною термінологією. Кожна наша пісня – це послання, в якому криється інформація про те, що завжди і всюди потрібно зберігати людяність і бути в першу чергу людиною, а вже потім банкіром, дружиною, старшим, багатшим.
Ми б хотіли грати в… клубах, концертних залах, які будуть заповнені вщент. На фестивалях, де нас будуть чекати. А поки ми намагаємось іти до цього.
Наші головні плани… – грати і не здаватись. Випустити наступний альбом, в якому звучання буде ще якіснішим. Випустити кліп. Донести максимальній кількості людей те, що криється в нашій творчості.
Гарний виступ – це… мета. До якої гурт рухається багато часу. До якої кожен музикант рухається ще більше часу. Щоб дійти до якої потрібно вкласти гігантську кількість сил, часу, коштів.
Хоча, інколи гарні виступи – це перфоменси. Все залежить від самих музикантів, глядачів та моря інших обставин.
У музиці існує проблема – … нема такого! У музиці немає проблем. Є мелодія, ритм, мрія, думки, гармонія. Інша справа – «недомузика». Але ж тут не про це.
Головний дар, який дали людині – … бути людиною.
А що саме мається на увазі? Перечитайте коран, біблію, веди. Там дуже багато про це сказано. Але, на жаль, люди все рівно намагаються бути ким завгодно і чим завгодно. Тільки не людьми. Ми теж хочемо це хоч трішки змінити. Хоч на долю секунди.
Людям все одно… на все, крім себе. Людям все одно, як і за скільки водій маршрутки щодня їх возить. Їм все одно на стан здоров’я оточуючих. Все одно на схід і захід сонця. Воно все просто є. Головне – щоб власна дупа була в теплі, сухості та комфорті.
Під час концертів ми… робимо улюблену справу, яку намагаємось перетворити на справу всього життя.
Секс після концерту – … справа особиста. Головне – не під час концерту!
Ми віримо… в те, що нам вдасться все задумане втілити в життя. Віримо в світле майбутнє. Віримо, що зможемо змінити бодай когось. Що хоча б хтось завдяки нашим пісням донесе сміття до урни, видихне цигарковий дим в протилежний бік, від людей, які поруч. Віримо, що хтось зупиниться на 4 чарці під час якогось святкування просто для того, щоб вберегти себе, оточуючих, репутацію.
Між сім’єю і музикою… одночасно і прірва, і один крок. Для когось сім’я – це стимул в музиці. Комусь – навпаки. Сім’я заважає чогось досягти в музиці. Це занадто особисте питання. І у кожного є власна, унікальна відповідь.
Коли ми станемо пенсіонерами … Тут я опишу свою власну мрію. Я мрію про те, що колись, років через 35-40 ми приїдемо на стадіон дати прощальний концерт. Після якого ми один одному подаруємо по пляшці дорогого віскі. Вип’ємо. Наб’ємо один одному пики. Обнімемось і підемо на заслужений відпочинок. Будемо жити далеко від людей. Ходити в лляних білих одежах босоніж, та щодня зідзвонюватись і згадувати «А пам’ятаєш, як …»
Зібрати стадіон сьогодні – … майже нереально. Ну, авжеж, крім ОЕ. Наші люди занадто ліниві для того, щоб витратити якусь певну суму коштів, підняти свої дупи, і прийти на стадіон. Таких людей одиниці. І стадіону ними не назбираєш.
