Скрутні часи народжують сильних людей. І неважливо, хто вони, можливо, це продавець, лікар чи водій маршрутки. Герої буднього дня, які залишаються вірні своїм переконанням. Небесна Сотня. Наші бійці в україно-російській війні. Кожного разу, коли все йде не так, ці люди змушують тебе вірити, що світу ще не кінець. Вони дають надію.
Сьогодні Україна переживає період зростання. Його можна порівняти з дорослішанням юнака, який ще не встиг сформувати навички, багато чого не вміє, проте родичі та друзі вже бачать, що з нього вийде людина. Цей період є найважливішим, і саме він визначає подальше майбутнє країни або особи. Звісно, це дуже болісно і тяжко: невпевненість,страх і ненависть. Але якщо ми не здолаємо їх зараз, то не зможемо більше ніколи. Є люди, які впевнені у безвихідності нашого становища. Не можна говорити про їхню нелояльність, для таких думок і справді є підстави. Проте варто прислуховуватися до думок сильних людей, для яких новий день – це продовження боротьби.
Чернівецький військовий шпиталь. Саме тут працює Юрій Степанович Царюк – заслужений лікар України, ветеран україно-російської війни. Ще до 2014 року Він був учасником миротворчої місії у Балканському конфлікті ,а лікарем працює вже 32 роки. Це сильна та відверта людина, інтерв’ю з якою стало дуже чесним. На жаль, ми не зможемо розповісти про все, але навіть доступні матеріали варті вашої уваги.
– У 1995 році ви були у складі миротворчої місії на території «Сербської краіни». Пізніше ви стали учасником українсько-російської війни. Чим для вас ці конфлікти відрізняються?
– Я точно пам’ятаю, що вихід «Сербської краіни» до моря складав 11 кілометрів. Наш 60-й батальйон стояв близько до прибережної лінії. Так виходило, що під час обстрілів з обох сторін ми знаходились по середині. Серби встановлювали гармати вздовж близької до нас дороги, робили по два-три постріли, а потім швидко тікали. Звісно, вогонь у відповідь має летіти сюди, а ми ж між ними. Але потрібно віддати належне хорватам, які не ставили нас під удар.
– Знаходячись у зоні бойових дій на рідній землі, ви відчували більшу відповідальність за свою роботу та людей, які були поряд з вами?
– Якщо чесно сказати, то з бійцями були зовсім інші зв’язки, усе було інакшим. Це все-таки своя територія, за бійця ти трясешся, у «Сербській краіні» так не стріляли, у нас було право захищатися лише коли є пряма загроза власному життю. А в Україні бойовики ховались у «зеленках», постійно стріляли по нас, тож ми одразу давали вогонь у відповідь. Взагалі інші відчуття: ніби своя земля, і в той самий час місцеве населення тебе не сприймає. У 2014-му році їхнє ставлення до нас було таке погане, що рукою назустріч почали махати лише у липні. Весь травень, червень – ми були ворогами. Я з ними не контактував, але вони нас зраджували, доповідаючи про наші маршрути та місця розташування. У селах більшість людей пішло воювати на боці сепаратистів. Люди, які лишались вдома, – чиїсь мами або дружини постійно їм допомагали. Вже потім до них дійшло, що ми не кровожерливі злочинці.
Зараз як – не знаю, але спочатку вони негативно ставились до нас, і я з ними не спілкувався. Нам довго не давали воду, а потім сепаратисти вбили працівника водокачки, хоча з водою завжди було тяжко. Нам передавали, що вона отруєна, тож з нею були проблеми, так само, як і з хлібом. Ми не мали ніяких пекарень, тому нам його доставляли місцеві. Вже потім було налагоджене власне постачання.
Я також знаю, що мій ординатор був свідком захоплення Надії Савченко у полон. Це було 17-го червня. Наші частини пішли на виручку батальйону «Айдар», разом з яким була і вона, в результаті сепаратисти спалили два наші БТР-и – 12 чоловік загинуло. «Герой» називається. Незаслужено героя їй дали.
– Ви могли би розповісти про якусь подію або незначний момент, який за весь час перебування в АТО вразив Вас найбільше?
(Юрій Степанович глибоко здихнув, дуже сумна гримаса з’явилась на його обличчі).
– Як тобі сказати, зараз трошки по-іншому, але спочатку ми навіть поховати бійця нормально не могли, ми відправляли їх на Харків. Сувої знаєш з чого були? З одіял. Звичайних армійських напівшерстяних одіял. Спочатку все було через пень-колоду. Ми не вміли воювати по-справжньому. Проходив місяць-другий, і при мені хлопчики ставали мужами, справжніми бійцями. От наприклад: в кожного бійця є по чотири ріжка з кулями. Коли боєць вміє воювати, то він може розтягнути ці чотири ріжка на півгодини бою або на годину, в залежності від інтенсивності вогню. Воїн лягав десь в траві, і за хвилину-півтори закінчувались усі патрони. А вже потім бійці навчились економити, не боялись голову підняти, адже треба бачити, куди стріляєш. Воювати – це дуже велика наука.
– Не так давно минуло три роки з початку Євромайдану. Чи вважаєте ви, що за цей час в Україні щось змінилось на краще?
– В армії звісно стало краще. Всюди є нюанси, можна довго щось критикувати, але солдатів одягли, взули, навчили воювати, а військо стало більшим. На самому початку війни ми воювали разом з «Айдаром», а в цьому батальйоні хлопці користувались рушницями, деяких я бачив з дерев’яними автоматами, залізні борти їхніх автомобілів легко прострілювались. Зараз в армії стало набагато краще.
Наприкінці нашої розмови Юрій Степанович розповів про свого сина Олексія. Він десантник, брав участь у формуванні 90-ї бригади, був учасником бойових дій. Керівництво ЗСУ відправило його на навчання у військовий коледж в США, де йому залишилось довчитись ще півроку.
Розмову перериває солдат, який зайшов у кабінет з медобладнанням у руках. Його привіз знайомий з Італії, який допомагає Українській армії. Саме це підводить нас до невеликого парадоксу: армію для держави збудували ми самі. Це було зроблено пожертвами, листами, музикою та допомогою волонтерів. Завдяки відданим людям сьогодні ми живемо у відносному мирі. Їм ми завдячуємо тим, що не знайомі з війною в обличчя.
Автор: Alexei Maniutin
