Василь Фесюк: «Пишу, коли болить»

«Дорога на Схід, дорога на Схід, ідуть наші хлопці – нації цвіт» – саме такими трепетними і болючими словами розпочинається пісня, слова якої написав буковинський поет Василь Фесюк. Вірш на музику поставив переможець телепроекту «Голос країни» Павло Табаков, а саму пісню виконали 5 бійців із зони АТО. І так вона стає маршем, який буде підбадьорювати у боях захисників на Сході. А за думкою поета – так його вірш починає жити.

Бо каже, що писати можна багато. Але цінність вірш, пісня має тоді, кола зросла в своїй природі. А не тоді, коли її штучно зростили.

Отож, як поет, котрий довгий час служив полковником СБУ, почав писати, як йому вдається співпрацювати з талановитими музикантами України і створювати такі цінні для народу твори – далі у інтерв’ю:

– За яких умов писали слова до тепер вже пісні «Дорога на Схід»?

– Спочатку написав пісню «Небесну Сотню, Господи, прийми». Тоді дивився по телевізору похорони, як відбувалися у Києві… щоправда, не зміг дивитися, буквально хвилини дві і вимкнув телевізор. Хотілося щось написати. У такому стані, в якому я тоді перебував, написав за одну ніч «Небесну Сотню, Господи, прийми». Запропонував Павлу Табакову, він вже на наступний день написав музику.

Коли почалися події на Сході, приблизно рік тому, написав вірш «Дорога на Схід». Розумів, що наступають такі часи, коли на Сході відбуваються складні події. Коли має бути віра у перемогу. Коли кращі сини мали би бути там…

– Написали вірш рік тому; чому раніше не вдавалося накласти ці слова на музику?

– Я тоді знову ж відразу запропонував його Павлу Табакову. Мовляв, тема дуже актуальна, подивися. Але цей текст він не відчув. Каже: «Ти знаєш, тема дуже серйозна, але не відчуваю поки що. А писати будь-як не хочу». І тут нічого не зробиш, кожна пісня має своє народження. Пізніше я показав ще кільком композиторам, народним артистам, всі казали, що досить цікавий, актуальний, сучасний текст, але тоді свого народження він так і не отримав.

– Але зараз пісня ж живе. Як все-таки вона отримала свій початок?

– Наприкінці року Павло повернувся з Канади і зателефонував мені зі словами: «Ти знаєш, нашу пісню про Небесну сотню в Канаді громада українців дуже серйозно сприйняла, підходили люди, просили заспівати «Небесну Сотню». І тоді я кажу: «Повернися до тексту «Дорога на Схід». Дуже серйозний текст, але ти тоді якось його не відчув. Він сказав, що перегляне і зразу написав мелодію. Зателефонував буквально на наступний день і пісня вже була готова.

Ми почали над нею активно працювати, писати фонограму, щоб її завершити. Я розумів, що пісня цікава, особливо для тих, хто бере участь у військових подіях на Сході. А нещодавно на день міста Львова був благодійний концерт в Оперному театрі з запрошеними сім’ями загиблих Небесної Сотні. У концертній програмі була пісня «Небесну Сотню, Господи, прийми», а ми ще запропонували «Дорога на Схід». Режисер погодив, ми презентували пісню. Концерт був досить серйозний: присутні двісті сімей загиблих, віце-прем’єр-міністр, міністр культури, брала участь Оксана Білозір. Там «Дорога на Схід» прозвучала вперше і її гарно сприйняли.

– А хто виконував пісню?

– Табаков представив воїна зі Сходу. Боєць приїхав спеціально, щоб заспівати. Бо така ідея – щоб виконували ті, хто там воює. Тому на концерті заспівав один, а пізніше записали на студії у спільному виконанні Табакова та ще п’ятьох бійців з АТО. Раніше коли Павло спілкувався з ними, його запитували: «А чому в Україні не пишуть пісень, які можна було б співати там, в окопі?». Бо знаєте, там особливий психологічний стан у хлопців, їм хотілося б чогось українського. Бо російськомовного там дуже багато. Він мені ту думку передав і я відповів, що ця пісня – якраз про те, що і просять. І хлопці справді відгукуються про неї добре, це ж така маршова пісня, вона піднімає дух.

– Що саме Ви хотіли сказати у цьому вірші? Яка його головна думка?

– Головна думка – це віра у перемогу. Бо сьогодні є багато поглядів на ситуацію: віддати Схід, не віддати Схід. Людям треба вселити віру у те, що це наша земля. Що найкращі сини зараз там гинуть заради того, щоб перемогти і повернути наші землі. Там навіть у пісні є:

«Хай бачать прапор України,
На рідній, звільненій землі».

Тобто основна ціль – вірити в перемогу, йти до неї і повертати наші землі.

– Чи давно знайомі з Табаковим? Як проходила співпраця?

– Я вчився з його мамою разом в Дніпропетровському інституті інженерів залізничного транспорту. Ми познайомились, коли він був ще зовсім маленький – рочків сім йому тоді було. Вона ще тоді мені казала: «Ти знаєш, я б хотіла, щоб Павло став музикантом. Музикант завжди заробить на шматок хліба». А пізніше вже розповідала його перші кроки: закінчив музичну школу, потім зі своєю групою приїжджав у Чернівці з концертами, записав перший диск. І я трохи відслідковував, як міг, бо як одногрупники спілкуються? То пропадають, то з’являються. А потім я побачив його у телепроекті «Голос країни». Я подзвонив до його мами, питаю: «Таня, це твій син?», і вона каже, що справді так, це Павло. І там якраз виступали Павло Табаков та Марія Яремчук. А Марічка – моя похресниця. І я ще тоді подумав: «Боже, які в моїх друзів гарні діти. На такому рівні виступають». І тоді вже придивився до Павла, бо він вже виріс до серйозного музиканта, композитора

– Як зазвичай проходить процес написання віршів?

– Ви знаєте, приходить тоді, коли болить. Коли писав «Небесну Сотню», мені було дуже важко на душі, хотілося викласти те на папері. Те, що болить сьогодні за Схід України, звичайно, також хотілося викласти. Свою думку, своє розуміння і, звісно, хочеться підтримати тих хлопців. Перемога ж повинна бути за нами. Тобто пишеться тоді, коли та чи інша проблематика назріває і болить. Колись померла мама, мене це дуже боліло, я написав про маму. Помер Назарій Яремчук – мій прекрасний друг, кум, з яким були дуже гарні стосунки, я написав кілька віршів про нього. Те, що найбільше болить – те і пишу.

– Як справжній поет відразу реагуєте на події.

– Кажуть, якщо поет не вміє правдиво дивитися в очі сьогоденню, то його поезія народжується мертвою. Тобто якщо писати про що-небудь і не писати про сьогодення, то ти не йдеш в ногу з часом.

– Які теми найчастіше піднімаєте у своїх віршах? Чому саме їх?

– Теми сьогодення. Якщо сьогодні болить Схід, то пишу за нього. Першу збірку видав у 2004 році «Цей дивний людський світ», там є різні теми віршів. І про кохання, і посвята Назарію Яремчуку, і вірші філософського спрямування.

– Кажете, першу збірку видали у 2004. А коли взагалі почали писати?

– Це цікаве запитання. Почав писати ще в школі. Запам’ятав на все життя перший поштовх: у 7-мі класі (я вчився у Веренчанській середній школі, це Заставнівський район) вчителька українською мови та літератури дала завдання написати твір про весну, а хто хоче – написати вірш. І не знаю чому тоді до мене прийшла борза думка: «Я напишу вірш!». Ну і написав щось там «Весна прийшла… нам принесла», – ну як в 7-му класі. Але я був єдиним, хто приніс вірш, а не твір. Вчителька покритикувала. Сьогодні я дуже вдячний їй, що вона зробила ту критику. Може, вона свідомо це зробила, щоб запалити в мені вогонь – я не знаю. І тоді я сказав собі: «Ну нічого, я покажу, що я буду писати».

Тоді я писав, але як всі в шкільному віці – соромився показувати свою творчість. А коли поступив в Дніпропетровський інститут залізничного транспорту, друкувався у газеті союзного значення «Студентський меридіан». Я написав туди вірші про кохання і отримав відповідь: «Ваши стихи не носят идейно-патриотической нагрузки». Ще в інституті була газета «За кадри транспорту», то там мене вже надрукували. Це був 1983 рік і мій перший великий успіх. Я навіть цей вірш «Ода земле» зберіг вдома.

– Тоді російською писали, так?

– Мені було 19 років, я не надавав тому значення. Політики не було тоді, тільки спілкування на тій мові, яка доступна всім – представникам різних націй. Але по-інакшому, тобто на українській, не надрукували б просто. Потім прийшов у Самодіяльний союз композиторів також в Дніпропетровську. Там була своя «тусовка». А я вже на гітарі в той час грав і мені здавалося, що я вже великий музикант. Зіграв пару пісень, слова і музику яких сам написав, мене прийняли. Там не було ніяких зобов’язань як учасника, але десь в якихось концертних програмах можна було взяти участь. І співати українською. Потім у 85-му повернувся до Чернівців, у 90-му познайомився з Назарієм Яремчуком.

– А познайомились на одній із таких «тусовок»?

– Ні, випадково на вокзалі. Він брав квиток на Польщу, а я саме був у касі Інтурист – у службовому кабінеті по роду роботи. Директор Інтуристу якраз вийшов, а я його чекав. Назарій зайшов подзвонити і подумав, що я директор. Попросив дозволити взяти йому квиток, бо була дуже велика черга. Я сказав: «Та, будь ласка, беріть». Ми розговорилися, він написав свій телефон, я записав свій. Прийшов додому, розповів дружині, що познайомився з Назарієм, попередив, що якщо буде телефонувати, щоб вона знала. Вона тоді ще так: «Авжеж, Назарій буде дзвонити…». А через тиждень каже: «Дзвонив якийсь чоловік, представився Назарієм Яремчуком. Зателефонував йому, він попросив три квитка другу. Я сказав, що там не працюю, але допоможу. Зустрілися на вокзалі і він запросив додому в гості.

Але буквально за декілька днів ми з ним дуже близько познайомились. Пізніше народилася Марічка і ми стали не тільки друзями, але й кумами. До речі, написав вірш для Марічки, називається «До батька». Можливо, до 65-річниці з дня народження Назарія ми також з нею напишемо пісню, яку вона виконає для свого тата. Текст уже відправив, Марічка дуже гарно відгукнулася і подякувала за вірш. Вона тільки пам’ятає татові руки. Те, що дитина могла відчути тоді. А я в тексті вжив: «В тата такі руки, що з них ніби сонце сходить на Землі».

До речі, коли сказав Назарію, що я пишу поезію, він зацікавився. Сприймав досить серйозно, казав, що слова у вірші про маму дуже хороші, він навіть хотів заспівати їх. А Назар такий, що він не лукавив. І я взявся до написання збірки «Цей дивний людський світ», показав свою поезію Тамарі Севернюк, вона позитивно відгукнулася і багато мені допомогла у виданні збірки, за що я їй дуже вдячний. Я відчув, що можна над собою працювати і вийти на свій цікавий поетичний рівень.

– Чи важко було видати власну збірку?

– Презентував у Театрі імені О. Кобилянської. Я тоді був на службі у СБУ. То був дуже відповідальний момент, бо перша збірка і працівник спецслужби. Журналісти «наїжджали» на мене. Казали: «Якщо служба безпеки пише вірші,то ми будемо ловити шпіонів». Я їм пояснював, що нічого погано немає в тому, що в співробітника СБУ – поетична душа, принаймні така людина точно ніколи не направить зброю в бік свого народу. Та те, що нас не убиває, робить нас сильнішими. Тому така критика ще більше мене стимулювала. Але вечір пройшов успішно, я прочитав десь 20 віршів і відчув, що в залі мене сприймають. А пізніше зрозумів, що все таки мене більше цікавлять музичні тексти, що душа лежить до музики.

– Коли написали перший музичний вірш?

– У 2004 році, його заспівав вже покійний Заслужений артист України Леонід Корінець. Це була військово-патріотична пісня про розвідників. Далі я почав працювати з Заслуженим артистом України Василем Данилюком. Ми з ним написали 5 пісень. Співпрацював також з Народним артистом України, композитором Остапом Гавришом. З яким написав поки що 1 пісню, яку співає його донька – Мар’яна Гавриш. Назарій Яремчук, котрий і познайомив мене з Гавришом, сам заспівав понад 10 його пісень.

– Чи є вже наступні ідеї, плани щодо співпраці з музикантами?

– Є ще один проект сучасної тематики про Схід, але текст там від імені жінки про тих синів, котрі загинули. Планую співпрацювати з Табаковим. Можливо, виконає хтось з відомих співаків Львову чи Києва.

– Виходить, Ви пишете постійно?

– Я пишу постійно, у мене є кілька десятків текстів, які можна покласти на музику, але я до цього питання підходжу по-філософськи. В моєму розумінні, кожну пісню треба відчути і прожити її. І треба знайти відповідного виконавця і композитора. Штучність я не допускаю. Бо все штучно народжене у цьому житті – воно нецікаве. Воно відмирає. Навіть ця ж пісня «Дорога на Схід» – вона блукала, блукала, було десь 5 дуже талановитих співаків, але вона не ожила тоді. Ожила через Табакова, коли потрапила до бійців АТО. Тобто кожна пісня все-таки має свою природу і важливо, щоб вона у своїй природі зросла.

– Над чим працюєте зараз?

– Пишу проект, у цьому році 30 листопада відбудеться концерт – 65 років з народження Назарія Яремчука. А він у свій час побував з концертами у Канаді. Моя родичка познайомила мене з буковинцями, які в Канаді проживають вже більше 20 років. Є така Оксана Сеньків – професійний музикант, який колись працював у Чернівцях. І є отець Володимир – представник української православної церкви, він з Сокирян. Коли Назарій був у Канаді з концертами, гостював у отця. Я показав їм тексти – присвятив Яремчуку, Оксана написала музику, отець буде виконувати цю пісню. А аранжування в Києві пише Олег Шак – побратим Назарія, він був керівником ансамблю «Смерічка». І ми так об’єдналися: двоє в Канаді, двоє тут. Отець приїде з Канади для того, щоб заспівати в Чернівцях. От такий підхід цікавий: якщо людина їде з Канади, щоб виконати пісню, то ця пісня точно потрапила до того, хто мав би її виконувати.

– Яка Ваша «ціна творчості»: чим довелося пожертвувати, ставши поетом?

– Пожертвувати – це гучно сказано. Та все-таки дещо є: коли з’являється творче натхнення, переживання, я всі справи відкладаю і живу тільки цим. Тоді усамітнююсь і присвячую себе тільки цьому. Водночас я ніколи не шкодую, що відкладаю усі справи, які б вони не були за значущістю. Бо кожен народжений твір – для мене святиня. Це духовні речі, яків моєму житті дуже знакові.

– Що взагалі для Вас, як досвідченого поета, поезія і хто такі поети?

– Я завжди пояснюю так: людина зайшла в парк, пройшлася кілометр і вийшла з парку. Заходить поет, і він поки вийде, побачить кілька тем і зможе в поезії це все описати. Я думаю, поет – це та людина, яка бачить більше, ніж бачать інші. Красивого, правдивого, чогось високого. І вміє це показати людям, привернути їхню увагу до цього.

– Взагалі поезія рухається куди – Вам загальний напрямок зрозумілий?

– Є кілька напрямків у поезії і культури загалом з моєї точки зору. Сьогодні кращі сини і доньки України, такі артисти як Руслана і Вакарчук, ідуть в ногу з часом, пишуть сучасні твори, ведуть за собою молодь. Тобто закликають до того, що ми разом повинні переживати. Є друга категорія поетів і співаків, котрі вичікують цей час: вже якось облаштувалися, їм не хочеться торкатися цих політичних моментів, хоча мені здається, що це не політичні моменти, а життя нашого народу. От завтра все закінчиться, знову прийде до нас Кобзон і буде розповідати на телебаченні, куди рухати культуру. Бо він дуже великий українець. Був. Треті – загальновідомі, які не дуже всім переймаються і співають на російському поприщі. Але я знову повертаюся до думки, що якщо вся творча інтелігенція не йде в ногу з часом, то вона нічого для свого народу корисного не несе. А всі хочуть мати звання народного. Якщо служите на-ро-ду (!), то треба йти з народом.

– На Вашу думку, який зараз стан має українська культура: процвітає, бореться чи занепадає?

– Я думаю, що по великому рахунку, вона у будь-якому випадку процвітає. Україна черговий раз виборює незалежність, і ті, які вміють бачити, в історичному часі все нове, вони сьогодні відтворять це в українській культурі. Звичайно, матеріальний стан культури сьогодні не найкращий, я спілкуюся з працівниками філармонії, театру і розумію, що ті зарплати, які вони сьогодні отримують, не є найвищими. Але справа в тім, що там зосереджені дуже талановиті люди, які присвячують себе народу. Дякуючи таким людям, наша культура однозначно буде процвітати.