Чернівчани асоціюють Halabuda Band з музичним гуртом, але це вуличний театр, в якому поєднано музику, стендап і театралізовані номери. Учасники є переможцями телевізійних проектів «Бійцівский Клуб», «Розсміши Коміка», «Голос Країни», «Кабаре на Бессарабке», Вища Українська Ліга КВН.
«Литовец», «Румунський паспорт», «Тунель», «Буна Диминяца» – кожна нова пісня стає все популярнішою. Кліп останньої на YouTube за тиждень зібрав понад 40 000 переглядів. See Life поспілкувався з учасником гурту Владом Черних про Фейсбук, творчість, Чернівці, «рагулів» та проблеми жителів міста.
– Як давно ви в музиці?
– Музика завжди була, наприклад, у музикальних конкурсах на КВН, у наших виставах і т.д. Сконцентрувалися на музиці, напевно, роки три тому. Зрозуміли, що треба підвищувати рівень.
– Ким учасники гурту працюють у реальному житті?
– Хто де. Хтось арт-директор у коворкінгу, хтось в музеї екскурсовод, ще один був деканом, я радіоведучий. У нас гнучкий склад, хто потрібний – викликаємо.
– Заради чого ви творите?
– Реалізації себе. Але при цьому не хочемо реалізувати себе повістю. Бо коли реалізував себе, то що далі робити? Треба змінюватися і розвиватися далі.
Ми не хочемо нікого змінювати. У нас немає ніяких соціальних, повчальних, моральних штук, ми не в школі.
Ми просто показуємо те, що, мені здається, є в кожному з нас. Хтось подивиться, можливо, знайде себе. А потім згадає перед тим, як щось кинути чи харкнути. А хтось подивиться і скаже: «Та шо він гонить, де в мене таке є? В мене такого нема». Кожен живе по-своєму.
– У вас є пісня «Литовець». Ви назвали литовця українською народною трагедією. Чому?
– Щоб поржати. Якщо прочитати всю історію, там написано: «Ця історія про звичайного українського хлопця, який поїхав в Європу і з першого погляду закохався в іноземця». Це обманка, бо коли читаєш, думаєш, що це про нетрадиційну сексуальну орієнтацію, а коли починаєш слухати, то розумієш, що іноземець – це литовець. Не Lada, під якою він лежав півжиття, крутив її і вона не могла завестися. І що все-таки ти вирішив зрадити всі цінності та взяти литовця. І сім’я не сприймає. Це ті же Монтеккі і Капулетті, така ж історія, коли родина не сприймає те, що ти хотів. Це просто ржака, тут немає нічого глибокого.
– У піснях піднімаєте актуальні, соціальні теми, а зараз називаєте просто ржакою?
– Та це і є ржака. Це не повчальна лірика і «аяяй» пальчиком, типу так робити, а так – не робити. Ми просто показуємо те, що навколо нас є. А сприйняття у кожного різне. Ми над цим сміємося.
Те, що ми пишемо, не зараз придумане. Це було давно. Був не литовець, то була інша історія. Якщо не машини, то паспорти. Якщо не паспорти, то ще щось. Це просто речі, які зараз актуальні, – актуальчик.
Не треба заглиблюватися, бо ці аналітики – повсюди. Треба просто робити музику чи щось творити. А коли ти закінчиш з нею (або з тобою закінчать), то за тебе все придумають. Скажуть, в якому стилі ти працював, напишуть, що ти мав на увазі, а другий напише, що той, хто писав за тебе, мав на увазі, коли про тебе писав. А це все просто розмови.
Який сайт зараз не відкриєш – всі аналітики. А Фейсбук взагалі платформа для «особых мнений». Всі знають, як і що потрібно робити, але мало хто, крім того, що говорити, може взяти на себе відповідальність за щось взагалі або банально за себе. Ми ж беремо литовця. Чому? Бо не хочемо їздити на шлаку якомусь. Ми ж не кажемо: «Ми не будемо брати литовця, бо ми патріоти!». В кого є можливість, той бере. Є рагулі, які їздять на литовцю, а є багато рагулів, які їздять на наших тачках. Тому це просто ржака, а не серйозна історія.
– І всі інші, з тунелем, паспортом і т.д.?
– От заявили, що в місті треба зробити тунель. Люди почали про це писати, ржати. Був хайп на цьому, поприкалувалися і що? Тунель реалізувався? Не реалізувався. А в час, поки про це говорили, на задньому фоні зовсім інші історії відбувалися. Поки говорили про тунель, приймалися інші рішення.
Якщо взяти румунський паспорт, то ми там просто всіх стібали. Там всі вистьобані, всі національності, які тут живуть. Там все сказано і проспівано. Навіть якщо я почну розповідати, який глибокий сенс і що ми хотіли зробити, всім начхати. Там побачать те, що хочуть побачити.
Не треба приписувати нам якісь моральні надякості. Кожен з нас такий самий бик, рагуль, лицемір і т.д. Це є в кожному. Просто якщо ми дивимося ці штуки і хоч щось змінюється в нас самих, то ми станемо трохи кращими.
Ми робимо для того, щоб людина (не важливо якої національності) поржала і в неї піднявся настрій.
– До речі, не було негативної реакції нацменшин?
– У нас з 1000 лайків один злісний був. Це просто фантастика, а не статистика.
Звичайно, були люди, які негативно відгукувалися. Але це більше через те, що хтось встав з фіговим настроєм, навіть не додивився, щось почув і вже поставив дізлайк. А другі люди хочуть, щоб їх почули, їм треба десь висловити свою авторитетну думку. Якихось «жостіків» не було.
У нас в кліпі знялися двоє людей молдавської національності. Один із них – з Новоселиці. І всі там ржуть, всі розуміють, що цей кліп не про національність, а про тих, хто тут у нас. Ми ж Буна Диміняца українською мовою там співали, і я колись так приїжджав на Тралку, нічого не змінилося. Це таке було, є і буде. Ми станемо старшими, прийдуть другі рагулі і будуть на других тачках їздити. Будуть ті ж речі, тільки мінятися декорації.
Я в баню пішов через два дня, субота – молдавський день, ніяких пред’яв не було.
Коли співали про румунський паспорт, де спочатку ми євреїв підкалували, потім українців, які ходять до церкви і кажуть: «Слава Україні!», а коли треба – роблять румунський паспорт, то також тихо було.
– Ви жартували на тему бізнесу у Чернівцях і про буковинське явище «крутитиси». Хіба має чернівецький підприємець хороші умови для бізнесу?
– У Чернівцях все можна реалізувати. Немає нічого нереального, просто не треба читати форуми, де пишуть, що це нереально і що таке пробували. Якщо людина вірить в свою ідею, то реалізує її. Друге питання – чи буде задоволена вкінці. Але точно матиме досвід, який дозволить наступну ідею реалізувати в 4 рази швидше і знатиме, хто біля нього поруч.
– Заробляти музикою у Чернівцях реально?
– Найбільше заробляють на корпоративній діяльності. Артисти з цього живуть, а потім вкладаються у свої кліпи, щоб бути на виду. Ми також на корпоративах працюємо. Я от навіть не знаю, як залити музику на iTunes. І не парюся навіть цим, бо її ніхто не купляє і мені ще немає сенсу – у мене немає слухачів. Залиємо, коли ми будемо розуміти, що наша музика така затребувана, що будуть скачувати, а зараз ми просто віддаємо її. Це нормально, бо спочатку треба завоювати свого слухача.
– Багато часу та коштів витрачаєте на свої кліпи?
– Ні. З монтажером у нас свої домовленості, ми працюємо командою. У нас немає цього космосу, який називають чернівецькі рібята, які знімають свадьбу. Вони гонять просто. Кажуть, що вже не можуть знімати щоп’ятниці, щосуботи і щонеділі ці весілля, покривання і т.д., але коли до них хтось приходить з проектами, схожими на наш, і пропонує не за безкоштовно зняти, кайфанути і залатати ту свою чорну дірку, то вони такі суми називають, які не сильно відрізняються від київських. У молодих ще є якийсь запал в очах, а ті, хто вже попрацювали і підсіли на весільний ринок… Але я в загальному, всюди є виключення.
– Були якісь фейли під час зйомок?
– Коли знімали «Буна Диміняца» на Гравітоні біля Екватора мала бути сцена в диму. Кинули димові шашки під машину. Через пару секунд, перестрибуючи скати, прибіг начальник охорони. Боявся, що беха горить. Мені здається, він таки не повністю повірив, що це все жарти.
– Яка ваша улюблена музика?
– У кожному жанрі є свій топовий чувак. Блюз-рок зараз слухаю. Тепер саме бітбоксера шукаємо.
Раніше музику треба було шукати, а зараз – вибирати. І в музики є всі шанси розривати. Бо немає серйозних правил. Є багато молодих та талановитих артистів, які слідкують за закордонними, беруть у них стилі та приносять сюди. Вони будуть рости і це прикольно, бо буде конкуренція.
Зараз конкуренція серед музикантів, але не серед лейблів, продюсерів, каналів. Музикантів багато, а людей, які вміють правильно продавати творчість, мало. Я, наприклад, не знаю, до якого би я продюсера хотів попасти. А! Знаю! Согомонов. Я не знаю, чи він таки продюсер, назвав би його другом Бумбоксу, бо він з ними зараз працює. От до цього я би хотів дядька. Але дуже мало в цьому розбираюсь. Я по професії взагалі режисер.
– А у музиці ви самоучка чи ходили в музичну школу?
– В класичну школу ніколи не ходив. Колись давно зрозумів, що треба купити гітару. Пішов у магазин, а там на касі стояв такий самий «лєбєдь» як я. Каже: «Шо ти хочеш», я відповідаю: «Акустичну гітару» і питаю його, яку краще взяти. А він каже: «Я звідки знаю? Ну бери оцю». Я і взяв, бо вона гарна, блискуча була. Але люди, які знають, що таке гітара від Трембіти, розуміють, що це біль і страх.
– Що потрібно чернівчанам?
– Гумор. Зараз всюди зрада. А якщо додати трішки гумору, то людям легше стає. Не тому, що вони відволікаються від основної проблеми, а тому що вони розуміють, що «Фууух, може й треба жити?». І тоді не звалюють кудись, бо дуже багато звалюють.
Важливо не те, як ти поїдеш за кордон. Важливо, для чого ти поїдеш. Коли ти знаєш себе і свій внутрішній світ (а це не в 17), то обдумуєш мету своєї поїздки. Наприклад, бо тут ти не можеш реалізувати те, що хочеш: немає фінансової можливості, підтримки, аудиторії чи іншого. Або ти хороший IT-шник і розумієш, що тут не можеш повністю реалізувати себе.
У мене є можливість виїхати, але я працюю тут. На життя вистачає, мені багато не потрібно. Тут є прості, але незрозумілі побутові питання. Коли ти, наприклад, переходиш дорогу, а тебе піджимають і ти вже не переходиш, а біжиш. От не розумієш, чому це відбувається. Це доводить. В такі моменти розумієш, що краще поїхати, подивитися. Це нормально, тому що глобалізація, люди туди-сюди їдуть. Друге питання «Шо там дєлать», – як у нас говорять. Але на мою думку, краще поїхати подивитися, привезти звідти якийсь досвід, ніж сидіти тут, казати «Слава Україні» і на форумах сратися.
– Що Чернівцям потрібно зробити, щоб стати перспективним містом?
– Зрозуміти, що вони Чернівці. Не Франик, не Львів, а Чернівці. І вони афігєнні оцими своїми мансами, мультикультурою, аполітичністю, розташованістю і т.д. Не треба нікого копіювати, хоча хороші штуки можна брати, але треба знайти себе. На цьому грати і розвиватися.
От чого не вистачає Чернівцям – це вуличних музикантів, які не просто стоять і грають. У нас ніби почалася золота лихорадка і вони вилізли на Кобилянську. Але це класно, що вони є, бо є молоді музиканти. Але у них немає різноманітності. Підіть хтось на Турецьку, а хтось – ще кудись. Тоді туристи будуть бачити на Турецькій не тільки бомжів, які збирають бутилки, і скейтбордистів. Ні, те, що скейтбордисти облюбували місце – це класно. Ще би вони не бомбили стіни, і було би взагалі прекрасно. Але я такий ж був. Але там урбан, там прикольно. Ще б туди бітбоксерів і чуваків, які брейк роблять.
Я розумію, що всі на Кобилянську ходять, бо там можна і пропіаритись, і заробити. Але їх дуже багато, коли біля них проходиш, то відчуття як на Калинівському ринку: не можеш зрозуміти де яка вивіска, бо їх дуже багато.
– Яка найбільша проблема чернівчан?
– Я не знаю взагалі проблем тут, я як окунь якийсь тут живу. Приїхав рік тому сюди і ніде не буваю. Я в жодному клубі не був, не ходжу по закладах. У мене є своє коло спілкування, обходжу центр, наприклад, ходжу не по Кобилянській, а по Українській.
У нас тут стільки проблем, які ми самі собі вигадуємо. Самі придумали проблеми, самі розкрутили, самі потім не говоримо один з одним. Проблем немає, є питання штучно створені.
Не те, що ми клоуни, але стільки кругом людей з серйозними обличчями, які нічєрта ні в житті, ні в тому, що вони говорять не розуміють, нагружають себе і оточуючих. При чому, нічого не вирішують, тільки посилюють.
– Ви писали, що добре відчуваєте себе осторонь від культурного середовища. Чому?
– Я більше 10 років свого життя віддав КВНу. Ми по всіх тусовках від’їздили і нормально свого здоров’я потратили. А зараз ми вже не ходимо слухати музику, від якої кров з вух тече, а просто збираємось на квартирниках і слухаємо ту, яку нам подобається. Там свої люди, кайфуєш від того середовища, розмов.
Ми моніторимо і знаємо, що відбувається. Здається, якщо взяти середній зріс тусовки, то всі спочатку дружать, а за спиною починаються розмови і болото. Мені цього не хочеться, воно забирає енергію, сили, ніякого конструктивну не дає. Цей час можна витратити на те, щоби класно провести час, пограти на гітарі або поїхати кудись.
Треба виїжджати. От в чому проблема тих же Чернівців. Я поки не виїхав з Чернівців ще з виїздом КВНу, також ходив і говорив «Що це за місто?». А коли ти виїжджаєш, то розумієш, які ці Чернівці афігєнні – від архітектури до перспектив. А коли просто Чернівцями ходиш – нічого не бачиш, опустив голову і слухаєш бубніння таких же. І це таке виходить суспільне бубніння. Бу, бу, бу.
Я жив 13 років в Тернополі. Тернопіль прикольне місто, але це місто нове, бо там порозбивали все німці після війни. І коли приїжджають до мене з Тернополя, кайфують у Чернівцях, по двориках лазають. Я готовий посперечатися, що з тих, хто виріс у Чернівцях, багато нічєрта не знають про місто, тільки найбільш попсові легенди.
Більшісь людей, які тут живуть, думають, що вони пасажири. Тут пожили і що скоро звалять туди, де реально почнуть заробляти, жити по-інакшому.
Ну комусь і виходить, кожному своє. Комусь треба і тут залишитись. Я, наприклад, сюди повернувся. Але якщо я завтра зрозумію, що мені хочеться десь подорожувати, переїхати в якусь Барселону, то я поїду туди, бо мені цікаві нові левели.
– Яке улюблене місце у Чернівцях?
– Центр, але не Тралка і не Соборка. Я в парку часто гуляю. На Федьковича сховатися можна.
На Аврорі ми недавно були. Це не улюблене моє місце, просто до мене недавно приїжджали родичі, черговий раз я їх водив по унівєрах і кругом, а коли вже не міг водити, подумав: «Щас я вам устрою» і наніч повів на Аврору. Вони на каблуках туди піднімались, я не знаю, як вони вилізли, але потім “Просто вау” казали.
І як би це мені соромно не було, я пам’ятаю, де в Києві улюблені місця. А тут не пам’ятаю. Просто у мене ті самі маршрути. Напевно, тому і побудував їх так, на вєліку їжджу, тому що вони мої улюблені. Знаю де горби і як об’їхати.
– Яким ви бачите свій гурт через три роки?
– Слава Богу, я поняття не маю. Розумію, куди треба цього року рухатися. Я можу бачити не гурт, а мету, куди ми хочемо йти. А гурт – незрозуміла штука. Прийде через два дні хороший бітбоксер і ми почнемо у ту сторону рухатися. У нас більше режисерський, вуличний театр. Кожна вистава – це щось нове, бо є нові люди, нові інструменти. Дотримуємося структури, але експериментуємо. Я наприклад, ніколи не думав, що буду основним гітаристом, це вимушена штука, бо гітаристи, які з нами працювали були самодостатніми, мали свої гурти чи проекти і вони приходили, коли потрібно було.
У нас буде все-таки вуличний театр, буде невеличкий трейлер, причепив і поїхав. І хочеться більше вуличних виступів, просто тут це ніхто не бачив. Ми виступали раз в Ратуші і на Кобилянській на День міста, але це було давно.
Головне – щоб ми дальше кайфували. Бо якщо ти кайфуєш від того, що ти робиш, то люди зразу це бачать. Якщо ти це робиш, бо вже два тижні нічого не виставляв, то і люди це відчувають.
Фото: Міша Козьма
Розмовляла Тетяна Пінькас
