Головний редактор телеканалу «Дощ» Михайло Зигар робить першу спробу описати останні 17 років історії Росії: з 1999-го до 2015-го. У кожному розділі цієї книги свій герой: Олександр Волошин, Борис Березовський, Владислав Сурков, Ігор Сечин, Дмитро Пєсков і так далі, і так далі. Окремого розділу немає тут тільки для головного героя – Путіна. Тому що ця книга не про викриття путінських гріхів, швидше тут виявляється складний механізм, який без Путіна не може існувати. Необхідне схвалення президента для Олімпіади в Сочі – і Дмитро Пєсков влаштовує Потьомкінську рекламну кампанію «Ігри, які ми заслужили», вішаючи білборди по ходу путінського кортежу і запускаючи радіоролики рівно в той момент, коли Путін може їх почути. Треба Сергію Шойгу утриматися в міністерському кріслі – і той влаштовує Путіну мисливські тури в Туву і фотосесії з голим торсом. Як і у всякій монархії, свита тут виявляється набагато цікавіше короля, навіть якщо всі ці зигаревскі байки розділити приблизно на два.
Кирило Кобрин «Шерлок Холмс і народження сучасності»
Історик і журналіст Кирило Кобрин – один з небагатьох, хто завжди пише розумно. Але тут тема, вибрана ним, ще й цікава – і йому самому, і, так би мовити, широкому читачеві. У новій книзі Кобрин повертається до свого дитячого захоплення Шерлоком Холмсом, щоб проаналізувати його вже по-дорослому. В оповіданнях Конан Дойла він відкриває для себе початок сучасного світу. Адже Шерлок Холмс і його приятель Ватсон живуть майже так само, як і ми з вами: знімають квартири, ходять в театри, читають газети і навіть їздять на громадському транспорті. Приблизно з них починається світ таким, як ми його знаємо. Маються на увазі не тільки прикмети часу, але і поява нового типу суспільної свідомості з його ставленням до грошей, знань, жінкам або, наприклад, патріотизму. Так, уважно перечитуючи ці розповіді, ми бачимо в них народження «відважного працьовитого жіночого світу модерну» або «розумного, раціонального, благородного, стриманого патріотизму» (останній, на жаль, до наших днів не дожив).
Людмила Улицька «Драбина Якова»
Людмила Улицька говорить, що приводом для створення останнього роману стало виявлене тільки в 2011 році листування між її дідусем і бабусею. Героїня книги «Драбина Якова» знаходить ці листи набагато раніше, в день смерті її бабусі, і приблизно все життя проводить в прагненні розібратися з минулим. Це величезне романне завдання – вибудувати сімейну сагу, де сучасність була б така нерозривна, пов’язана з минулим. Але для героя це завдання ще складніше: чи жарт – постійно жити ось у такому усвідомленні свого боргу перед предками, власної недосконалості перед ними. І якщо Улицька пише про непорушність зв’язку часів, то книга її, всупереч тексту, як ніби стає закликом цей зв’язок зруйнувати. У цьому, мабуть, головна відмінність «Драбини Якова» від попередніх романів Улицької – адже вона, по суті, завжди пише про одне й те ж, витягаючи ось такі ниточки минулого до сьогодення, але «Драбина Якова» – перша її книга, де ці нитки так нестерпно хочеться порвати.
Майкл Вайс, Хасан Хасан «Ісламська держава»
Це не найбільш захоплююча у світі книга, але прочитати її все одно варто. «Ісламська держава» (організація визнана терористичною, її діяльність в Росії заборонена), на жаль, перестала для нас бути тільки абстрактним угрупованням чергових фанатиків. Але хоч фанатизм їх і незаперечний, ми насилу уявляємо собі фундамент, на якому він стоїть, і чим він тримається. Один сирійський журналіст і один американський намагаються пояснити, як і чому ця жахлива структура зуміла за такий короткий час вирости в моноліт. Щоб зрозуміти її, нам доведеться мало не по днях пройти по історії Близького Сходу, яку журналісти описують не без деякого занудства. Їх книга, на жаль, не стільки про те, як влаштовано ІГІЛ, скільки про те, чому його виникнення стало неминуче. Не стільки аналіз, скільки попередження. Все-таки написана вона в 2014 році, а вийшла в 2015-му, і настільки багато чого змінилося за цей рік.
Микола Олейников «Число неизречённого»
Якщо спробувати знайти в інтернеті збірники Миколи Олейникова, натрапиш тільки на тоненьку книжку в паперовій обкладинці із серії «Азбука-классика» – від одного з найзначніших поетів-оберіутів століття нам залишилося трохи більше, ніж нічого. Але якщо в перші десятиліття після радянської влади ми займалися тим, що діставали і розвішували по стінах портрети вчорашніх героїв в золотих рамах, то сьогодні саме це «нічого» і стає найцікавішим для дослідників неясних 20-х. Хто були ті, хто так і не написав свого слова, так і не сказав найголовнішого, невідомі герої минулого, втрачені в метушні часу? Здається, Микола Олейников – один з них. І цей збірник міг би бути зовсім коротеньким, але майже половину його займає біографічна стаття філологів Олега Лекманова і Михайла Свердлова – якраз спроба висвітити з темряви небуття не тільки поета, а й абсолютно дивовижної людини.
Річард Макгуайр «Тут»
Комікс Річарда Макгуайра – з тих, що, здається, могли вирости тільки в цифрову епоху. Досі не можна сказати напевно, чи підходить цьому тексту папір. Втім, малювати його Макгуайр почав наприкінці 80-х, всі сторінки тут намальовані вручну і розфарбовані аквареллю, і його «комп’ютерне» враження – це якийсь відгомін ранніх ЕОМ. Тоді, в 90-ті, теж вважалося, що вони відкриють нам доступ до мільйону знань одночасно. Місце дії – кімната, в якій проступають одночасно тисячоліття минулого: те, що було тут вчора, сто років тому, п’ятсот років тому. Подібність займає Макгуайра ще більше, ніж відмінність: звичайно, цікаво уявити, що колись на цьому місці був глухий ліс або проїжджав Бенджамін Франклін. Але ще цікавіше уявляти, як століттями люди танцювали тут і як танцюють зараз, святкували і як святкують зараз, сумували і як сумують зараз або навіть як точно так само завмирали, нічого абсолютно не роблячи.
Крістоф Воно-ді-Біо «Безодня»
Премійований французький роман, дуже мило пародіює Уельбека: головна лінія роману, любовна, розігрується в старенькій Європі, але любові загрожує третій світ, буквально бурхливий під вікном. Приводом згадати цей роман зараз стають навіть не його численні премії. Герой книги, побачила життя журналіста Сезар, після всіх своїх пригод юності осідає в затишній квартирці на Монмартрі, ставши ведучим телепередачі про мистецтво. Але його життя перевертає зустріч з молодою фотохудожницею Пат. Разом вони їздять по Європі, ходять по мішленівським ресторанам, обговорюють мистецтво на паризьких вечерях, випивають з Каттеланом на бієнале у Венеції. Але Пат хоче вирушити далі, а Сезар боїться виїжджати з Європи, тому що весь інший світ небезпечний. Роман стає спробою законсервувати цей старий європейський світ перед неминучим вмиранням. Він написаний як лист, звернений до сина оповідача, Гектору. Чому Гектору? Тому що Європа – як заблокована Троя. Ми пам’ятаємо, що сталося з Троєю потім.
Марія Панкевич «Гормон радості»
Роман (точніше буде назвати його збіркою повістей, бо оповідь розпадається тут на дві, а то й три частини) Марії Панкевич починається зі збірника історій з жіночої в’язниці: про наркоманку, що отримала шість років за те, що забирала у школярів мобільні телефони; про тітку, яка сіла за коханого, і так далі. У кращих традиціях Достоєвського – як ніби занурюєшся на саме дно якогось безперестанного кошмару, але інтерес у автора до своїх жахливим героям і їхнім жахливим доля не фізіологічний, а співчутливий, і над усіма Бог. І ось вони сидять по нарах і мріють про сонячні окуляри і шашлики, а заодно намагаються зрозуміти, як вони дійшли до такого життя. Вся ж друга частина книги з описом особистої історії самої героїні має право на існування тільки заради однієї фрази, яку навіть на самому дні наркотичного пекла весь час повторює її коханець: «Напевно, у тебе просто немає гормону радості. Але це лікується ».
Жан Реньо «Моя мама в Америці, вона бачила Буффало Білла»
Французький комікс, за неповні десять років свого існування перетворився на абсолютну класику.. Він навіть екранізований, і дуже непогано, але книга все одно краще. Хлопчик, головний герой, живе звичайним хлоп’ячим життям: ходить до школи, боїться вчительки, дружить з іншими дітьми. Тільки, на відміну від інших дітей, у нього немає мами – зі свого таємничого далека вона надсилає тільки листівки про свої дивовижні пригоди, та й ті чомусь приходять сусідській дівчинці Мішель. Ця різниця між сумною реальністю і фантазіями (читай: іграми, історіями, вигаданими світами) завжди була однією з головних тем дитячої літератури. Зрештою, комікс – це і є придумані світи, і в ньому набагато легше поєднувати високе і низьке, сумне і смішне. Так, у книзі органічно виглядає і рецепт рідкого шоколаду, і розповідь про спробу спіймати Діда Мороза на Полароїд, і портрет сімейства сусідки Мішель, утримувачів собачого розплідника: батько весь час кричить, собаки весь час гавкають, і стоїть такий шум, що й не розібрати , хто перший почав.
Сухбат Афлатун «Поклоніння волхвів»
А ось і правда відмінний новий роман – під псевдонімом Сухбат Афлатун не дуже-то і ховається прозаїк і поет Євген Абдуллаєв, і друга його прозова книга цього року справедливо потрапила в лонг- лист «Великої книги». Тут є все, що ми любимо в сучасному романі: історія однієї родини протягом майже двох століть накладається на географію і історію Росії, до банальної реальні події невіддільної від легенд і міфів, а деталі приватного життя – від якоїсь досконалої містики. Ну і взагалі, це рідкісний російський роман, який написаний так, що читати його можна без здригання і навіть з деяким гурманським задоволенням: ніякої перевантаженості, ніяких зайвих красот. У чіткої ясною прозі залишається навіть місце для жарту: «Це ти батюшці таке кажеш? – Продовжував на такий же веселій ноті батько Юліан. – Який ти батюшка? Он батюшка пройшов, з поняттям, це точно батюшка. А ти – бегемот ».
