Андрій Тужиков – письменник, поет, громадський активіст, фізик. У свої 24 чернівчанин є проектним менеджером у Meridian Czernowitz, Crew Member в Українському народному домі (як братчик у товаристві), куратором в культурному просторі «Лабораторія культури». Хлопець займається проектом по дослідженню деяких локацій в місті «Chernivtsi Urban Exploration», а також – лектор, координатор формації «15×4».
Андрій написав підлітковий роман «Ще одна цегла в стіні», що вийшла у дитячому арт-видавництві «Чорні вівці», співпрацює з проектом колоборації благодійного фонду та ІТ-компаній, яка створює науково-популярну підліткову літературу.
А на життя хлопець заробляє завдяки фрілансі в ІТ-сфері: математичне моделювання, кібер-фізичні системи.
– Яку сферу діяльності ти зараз виділяєш головною?
– Важко сказати. Не виділяю одну як головну. Я взагалі перестав бачити різницю між сферами діяльності. У мене все настільки змішалося, що я починаю бачити загальні моделі, загальний алгоритм дій, тому що для мене це вже є одним і тим самим.
– Різниця все-таки є, наприклад, фінансова.
– Якщо говорити про фінансову складову, то, наприклад, громадська діяльність не тільки невигідна, а ще й дотаційна. Гроші, які заробляю на фрілансі, вкладаю в проекти, що стосуються громадської активності. Наприклад, в Лабораторію культури, яку ми створили в Народному домі.
– Скільки ти вклав своїх коштів?
– Суму не назву. Третину зарплати на фрілансі.
– Щоб встигати всюди, прокидаєшся вранці й працювати до пізньої ночі?
– Насправді важлива не кількість, а якість. Якщо ти вже випрацював якісь моделі роботи і вмієш це робити, наприклад, знаєш, що івенти в сфері літератури та науки відбуваються однаково, тобто треба зробити одні і ті самі кроки, то деякі кроки я вже делегую, а потім тільки контролюю.
А щодо роботи: зараз моя команда працює в іншому часовому поясі, тому починаю працювати ввечері, бо вони тоді тільки входять в активну фазу роботи, тож все нормально. Я дуже флексібл можу вставати і о 7 ранку, і о 12.
– Які книжки ти читаєш?
– Різні, переважно наукові. Зараз читаю книжку «Чому нації занепадають».
Але більше я читаю не книжки, а статті в Інтернеті. Інтернет більш оперативно реагує на те, що відбувається у світі. Новини у світі науки, технологій, економіки, політики я дізнаюся звідти. Читаю через міжнародний додаток «Medium», в якому статті українською, російською, англійською мовами. Це цікавіше. А книжки – це вже постпереосмислення.
Взагалі мені цікаво досліджувати будь-яку культуру, починаючи від батла Oxxxymiron & Гнойного і закінчуючи знахідками іспанських печер. Наприклад, у батлі культурного коду більше, ніж у творах деяких сучасних поетів.
– Яку музику ти слухаєш?
– Всю. У мене в одному плейлісті може бути Сільвестров, Вагнер і реп. Деяку музику слухаю для насолоди, а деяку музику змушую себе слухати. Наприклад, класична музика не завжди співпадає з душевною організацією людини, а в цій музиці є мотив, якісь теми, контртеми. Це як читати стару книгу – не завжди легко.
– Був момент, коли ти зрозумів, що маєш бути соціально активним?
– Насправді якби я це міг не робити, то я б не робив. Є способи, як кинути курити, а було б класно, якби був спосіб, за допомогою якого можна було б кинути це все. Бо це не дуже вдячна справа, а мене тримає відчуття причетності, що я займаюся важливою для громади роботою. Ці відчуття – натхнення, яке надає сили і наштовхує на думки про те, що потрібно ще щось зробити для громади, хайп такий підняти. Тому я б сказав, що це поневолі насправді. Більшість досвідчених громадських активістів, яких я знаю, кажуть, що якби могли цим не займатися, то перейшли би в бізнес вже давно.
Це так само, як кохання – нейропсихологічна хвороба, коли ти захоплюєшся об’єктом, там вся ця біохімія, психологія, і ти ніби і розумієш, що людина якась така дивна, але все одно ти без неї не можеш. Так само і тут: ти розумієш, що справа невдячна, з мінімальним вихлопом, але ти все одно це робиш.
– Скільки у тебе татуювань?
– 4. Першу – Дарт Вейдера на нозі – набив десь років 7 тому. Для мене татуювання мало що значать. Не є символами. Головне – щоб подобались мені. Тіло – це арт-об’єкт. Малювати на тілі це все одно що малювати на полотні. Наприклад, коли люди роблять зачіски, красиво одягаються, фарбуються, щоб показати своє нутро, яке хоч і має якусь інстанцію фізичну, але якого не видно ззовні. Одягом і прикрасами вони хочуть презентувати себе. Так і з татуюванням: воно щось значить про мене і я хочу, щоб воно було на моїй шкірі. Але це не обов’язково має бути щось красиве. Можна і просто метелика красивого набити, але я таке не наб’ю, бо метелик – це не про мене.
– Тебе не бентежить, що у деяких сферах татуювання не сприймають? Чи ти вважаєш це пережитками минулого?
– Вважаю це пережитками минулого. Я б таку роботу не хотів і не влаштувався би на неї.
– Хтозна, це ж стосується більшості державних робіт.
– Державна робота – це взагалі сюр (сюрреалізм, – автор). По-перше, там мало платять, по-друге, там дуже багато займаються імітацією роботи. Я просто місяць стажувався у міській раді у рамках проекту від одного фонду, де передбачено стажування в міськраді в різних відділах. У мене склалося враження, що ці люди більше займаються імітацією роботи, а не самою роботою. Оця нудьга, пошук можливостей, якби би пошаритись, якби зробити мінімум роботи – це у людей займає більше енергії, ніж би вони реально зробили свою роботу.
– У тебе не було бажання залишитись там і змінити щось?
– По цій програмі, за якою я проходив практику там, мене мали занести у кадровий резерв. Але поки що я себе не бачу у державних структурах.
– А яким ти бачиш себе через три роки?
– Таким, як і зараз. 3 роки – це дуже мало. Я і не знаю, яким я буду через 10 років. У мене немає якоїсь стратегії, у мене тільки тактичні ходи. Не буду брехати і казати, що сім’я і 10 діточок, бізнес, машина на євробляхах. Нема уявлення, не можу сказати. Це питання мене ставить в конфуз.
– На кого ти навчався і ким працював до цього?
– Різне навчання було і робота також різна. Спочатку я навчався в індустріальному коледжі на програміста, а після коледжу вступив на два факультети: комп’ютерні науки і теоретичну фізику. І тільки цього літа я закінчив і отримав свою ступінь магістра. З відзнакою, йоу.
Працював лаборантом в інституті термоелектрики. Це єдиний науково-дослідний інститут у Чернівцях, який залишився.
– А ти би хотів там працювати далі?
– Ні, бо українська наука відстала від закордонної науки. Це як проходити пройдений шлях і все одно ніколи його не наздогнати. Українська наука намагається наздогнати Західну науку і це виглядає як парадокс Ахілеса і черепахи. Це коли він біжить, біжить за нею і ніколи не наздожене. Як сильно ми не прагнули би, не наздоженемо вже.
Або нас поглине хтось, бо рано чи пізно глобалізація все зрівняє. Бачила цей фільм «Хмарний атлас», братів Вачовські, а тепер сестр Вачовські. Ну ті, які Матрицю зняли. Обидві чи обоє стать змінили, не знаю, як тепер про них говорити. І там в майбутньому всі люди трохи смугляві та трохи вузькоокі, тому що відбулося повне змішання рас. Автори хочуть передати те, що у майбутньому все настільки змішається, що навіть не буде біологічних відмінностей.
Так само і це. Я думаю, в найближчі 50 років поняття держави і нації буде таке саме, як зараз плем’я. Ми говоримо про плем’я і уявляємо папуасів. Будемо говорити про націю, як про диких людей, які б’ються з іншими через те, що вони з іншої нації.
До чого я веду? Ми не зможемо бути як вони, бо вони інші, пройшли інший цивілізаційний шлях, у нас різна історія.
– Про диплом. У тебе була мета – закінчити вуз з відзнакою чи так вийшло?
– Так вийшло. Я хотів бути типу науковцем, отримати ступінь у складній науці, яка мене захоплювала. Бо ці такі складні формули – це мій фетиш. Я закрив гештальт.
– Чому у своїй книзі ти обрав тему підлітків та боротьби проти системи?
– Коли я писав книгу, це було десь 6 років тому, то ці питання, які поставлені в книзі, про систему, по те, чи може людина бути поза системою, на ці питання у мене було багато роздумів, які я вклав у вуста своїх героїв. Добавив подорожі, пригоди, щоб було цікавіше. Але спершу виникла не ідея написання книжки, а окремі тексти, а потім уже сформував в одну книжку. Але концепція ніколи не зникала, навіть якщо книжку розділити на багато історій, концепція буде збережена.
– Чи легко молодим письменникам видати книгу?
– Так, якщо у електронному форматі, але якщо у паперовому – то важко. Моя подруга заснувала дитяче видавництво і казала, що шукає підліткові, дитячі тексти. Я скинув їй свій, вона сказала: «Так, це воно, друкуємо». Я передав авторські права на текст і він був надрукований. Надрукували, бо є запит у ніші підліткової літератури. Тому що підліткової літератури в Україні, написаної українськими авторами, дуже мало. Переважно – перекладена література з-за кордону, а в них інші реалії. Тому був запит.
Поціновувачів поезії постмодерну молодих поетів дуже мало, тому майже завжди це великий ризик для видавця. І в більшості випадків – це благодійність, ніж бізнес. Але молодим письменникам і поетам треба писати, адже окрім книг є прекрасна можливість бути в Інтернеті, там можна отримати більше, читачів, бо екземпляри книжки – обмежені, а Інтернет – ні. Наприклад, може бути 500-1000 екземплярів книжки і 2 тисячі причитань в Інтернеті. А охоплення у рази більше, навіть Фейсбук пише,яке охоплення. І це не забере стільки витрат. Думаю, паперові книжки будуть трохи пізніше ставати артефактами. Наприклад, як зараз ручний механічний годинник, бо всі перевіряють час на телефоні.
– Як ти оцінюєш рівень культури та освіченості чернівчан?
– Грубо кажучи, Чернівці культурним містом не є. Попри те, що у нас є Meridian Czernowitz, попри те, що у нас є достатня кількість різноманітних культурно-мистецьких центрів, це все відвідує не більше ніж 5-10% чернівчан. І 10% – це ще великий комплімент. Але треба уточнити, про яку культуру ми говоримо, тому що є масова культура, а є культура вищої полиці. Якщо ми вважаємо, що Дзіздзьо, Потап і Настя – це так само культура, бо це також культура в якомусь сенсі, і навіть Hard Rock – це в певному енсі культура. Тоді рівень чернівчан класний, бо вони знають, хто такий DJ Fox, Timur. Але якщо говорити про те, що ти підійдеш до когось у Hard Rock і скажеш: як ви ставитесь до концепції книги Жадана «Месопотамія», там біблійна аналогія, то на тебе подивляться як на дурника. Якщо ти підійдеш о 2 ночі до 24 Appeti і спитаєш, як їм батл Oxxxymiron & Гнойного, то скажуть: «Класно, о, пацан, я був за Гнойного». Це люди в різних контекстах живуть і все. І вони є споживачами різних видів культури.
Феномен Чернівців в тому, що багато людей пов’язані з Калинівським ринком. І ця така українська культура підприємництва поширилася в місто, коли люди з контейнерів почали переїжджати у Формаркет, Майдан. Культура і побут їхній перейшов з сфери бізнесу на моделі поведінки. Навіть в інших містах кажуть, що люди з Чернівців гонорові, понтові. Понт – це якби один із символів Чернівців. Є герб міста, є ратуша, є Червона рута і є понти. Всі символи беруться з того, як люди живуть. Калинівськи ринок – це величезна структура, яка мала величезний вплив на поведінку людей і те, як вони між собою спілкуються. От і все. Я б не сказав, що інші міста України є набагато культурнішими ніж Чернівці. Це не так. Наприклад, Львів бачать по картинці, там так само є Форум видавців, там так само гарний історичний центр, але там так само є частина людей, яким Оперний театр до одного місця. Поїдь на Сихів, подивись, що там такі самі люди, як у нас на Гравітоні. Тому це просто споживачі різних культур.
Є гетто для хіпсерів, коли якісь в культурні центри, на заходи ходять одні і ті самі люди, які відносяться до якоїсь тусовки. Ззовні, коли люди приходять на такі заходи, вони себе некомфортно почувають, бо мало того, що їм не відразу вдається в’їхати у контекст, так вони ще не розуміють всього, що відбувається. І тому ця прірва між культурою вищої полиці, між напівінтелектуальною тусовкою і між звичайними людьми, збільшується і стає все глибшою. Коли людина приходить на тусовку і чує такі слова, як партиципація, локалдевелопмент, артхаус, апелюють до Дерриди ще до чогось і когось, людина з дачного району на Роші приходить і розуміє, що вона ніхрена не втикає і ніхто не хоче пояснити їй простими словами. І вона каже: «Ну окей, рібята, ви тут займайтеся своїми справами, а я піду в Hard Rock, там хоч музичка поритмічніше, ніж в оцей нойз (шум з англ. – автор), який останній раз був в Галереї світ-арт.
– А як це вирішити?
– В Німеччині з цим все окей. Там люди, яким за 60, приходять разом з молоддю на концерти експериментальної музики і вони слухають, фаняться, їм окей. А в нас між поколіннями такий конфлікт сприйняття, що люди один одного не розуміють.
Для того, щоб це вирішити в нас, вся культура має вийти з андеграунду. Вона має бути підтримана і промотована максимально міською владою і таким чином вона отримає статус не андеграундної культури, а легітимізується і більшість людей розумітиме, що це не культура, монополізована якоюсь тусовкою, а що це загальноміське надбання, на яке можна звернути увагу і прийти на цей захід. Його організовує місто, громада міста є органічним споживачем цього продукту. А не якась там тусовка робить для своїх.
– Це зараз проблема влади, що вона не підтримує це, чи проблема активістів?
– Проблема влади. Бо активісти не раз намагалися контактувати з владою, зараз у нас новий начальник управління культури – Юлія Сафтенко і зважаючи на те, що вона по віку знаходиться між нами і ними, будемо сподіватися, що вона буде таким собі містком, бо не те, що вони хочуть чи не хочуть допомагати. Проблема у тому, що у людей різне мислення, вони говорять на різних мовах і їм треба порозумітися. Вони хочуть щось допомогти, але вони не розуміють, «шо треба помагати. Шо треба помогти? Кажіт.». Різні мови.
Є активісти, які створюють додаткову дамбу. Наприклад, як Вова Гуцул. У тебе було інтерв’ю скандальне з ним про це, великий хайп піднявся, що Вова нічого не робив для бібліотеки. Я не знаю, чи робив, чи не робив, але в такій ситуації, в якій був Вова, була можливість стати цим містком між ними і нами. Тому що треба якогось перекладача, якогось модератора цього процесу. Бо якщо будуть говорити всі, то буде балаган. І Вова, зважаючи на те, що він врівноважена людина, міг би стати цим містком. Тому що не у всіх вистачає нервів говорити з людьми старшого покоління, бо вони майже завжди вимагають до себе поваги. Безумовної поваги, навіть якщо вони не праві абсолютно.
– Вова хотів, але, як говорив у інтерв’ю, його пропозиції відкладали на потім.
– А потім сказали, що він нічого не робив. І це не того, що він не робив і не тому, що вони відкладали, а тому, що вони говорили на різних мовах. Це говорить про те, що Вова був поганим перекладачем, на жаль. У мене так само не вийшло би. Я не можу з ними тусуватися.
– А якою рисою має володіти цей перекладач?
– Мегавитривалістю і двома мовами. Якщо ти з генерації андеграунд-активістів, то ти маєш вивчити мову цих людей, які користуються наказами, розпорядженнями, нарадами міфічними і ще незрозуміло чим. Має вивчити їхню мову і донести це на ній. Або якщо це буде хтось з них, то він має вивчити, що таке партиципація, девелопменд і говорити з нами. Має бути людина, яка знає дві мови. У Вови не вийшло говорити двома мовами. І в мене не вийшло би. І в Жана не вийшло поговорити тоді з Будинком дозвілля.
Тому я побачив запис у Юлії, що вона каже: «Хочу, можу, буду працювати для культури у Чернівцях». У неї є посада, доступ до ресурсів, я сподіваюся, що у неї вийде. Не знаю, чи вона розуміє нашу мову, але в неї є гарна нагода принаймні почати її вчити, бо чим молодша людина, тим краще вона вчить мову.
– На твою думку, є перспектива у молоді у Чернівцях?
– Є. Перспективи бізнесові, найперше – у ІТ-сфері, на work.ua заходиш і там море вакансій. Потім сфера малого, середнього бізнесу. Мої друзі відкрили бар, склались грошима, взяли кредит, морочили собі голову і зробили собі гарний лофтовий бар.
Це мале місто, тут дуже важко говорити про заснування якоїсь великої корпорації чи щось такого плану. Малий середній бізнес, сфера послуг, продаж. Є де себе реалізувати. Наприклад, Іра Війчук, яка робить хенд-мейд білизну. Насправді є багато попиту, на якісь речі, на яких нема пропозиції. Можна себе реалізувати.
– Чого бракує Чернівцям та що конкретно треба зробити?
– Класне питання. Нормального транспортного сполучення. Ми живемо у транспортному тупику. І те, що нам минулого року літак запустили – це велике щастя. Але ті, хто літав ним, знають, що це просто треш. Там літак ще не приземлився, а люди вже виходять з режиму літака і дзвонять у таксі. Іноземці просто шоковані. Таке не можна робити, це заважає аеронавігації. За таке треба бити по пальцях.
У нас немає бренду міста. Чернівці не живуть як єдиний організм. У Львові є загальна концепція, загальна стратегія, є Інститут розвитку міста, є робочі групи, які займаються конкретними напрямами. У нас якщо щось і є, то неефективне або я про це не знаю. А якщо я про це не знаю, то воно погано працює. Зазвичай я такі штуки моніторю. Було там кілька спроб, наприклад, інтегрований розвиток Чернівців або тимчасова Студентська площа.
– Студентська площа на два дні?
– На два дні. Ну класно, але чому на два дні? Це як показати коту ковбасу, але заховати її в холодильник. Всі побачили, що запит є на таке. Місто перезавантажене машинами, особливо центр. Ніхто не каже робити центр пішохідним, але його треба розвантажити і зробити більш приємним для прогулянки.
А потім набережна. Це дуже класна ідея. Інтеграція Прута у середмістя. Це не може бути грантовий проект на 10 тисяч гривень. Бюджет тих заходів, які проводилися того місяця у рамках Прут заново, був 350 доларів. Це має бути багатомільйонна програма відновлення дамби, перетворення занедбаної берегової лінії в мегарекреаційний комплекс , а перед цим треба провести аналіз, що там потрібно. Опитати чернівчан, що вони хочуть, що там бачать. От що ти бачиш на набережній? Я бачу літній кінотеатр під відкритим небом.
– І мені це якраз прийшло на думку.
– Ясно, що це будуть додаткові інвестиції. Наприклад, багато людей, коли у Франківськ приїжджають, ідуть на озеро. На Сотку і на озеро. Там є і заклади, і бігова доріжка, там так само все у не дуже доброму стані, але є робочі місця, є якийсь рух, рухаються фінанси. Бо в сучасній економіці важлива не кількість грошей, а швидкість їх руху.
У нас в бюджеті лишилось скількись там мільйонів, але не знають, що з ними робити. Вони не освоєні. Гроші є, але вони не рухаються. Бо куча папірців демотивує людей. Наприклад, я говорив з власником одного з комунальних підприємств, він говорив, що хотіли би стільці замінити в себе, але не можуть це зробити, бо потім їх будуть жучити за ці гроші. І відкат. Якщо щось неправильно зробили – штраф великий від податкової. Тому ці важелі – дуже немобільні, заржавілі і далі не рухаються.
– Любиш Україну?
– Люблю. Всі люблять Україну.
– А поїхав би за кордон, якби була можливість?
– Та легко. А на довго? Та на пару років можна поїхати, «подивитися, як люди жиют», заробити стартовий капітал. Насправді в деяких країнах, наприклад, в Казахстані: люди виїжджають, отримують знання, повертаються і роблять краще своїй країні. Які науки потрібні нашій країні? У нас нема ні заводів, ніяких корпорацій, нічого. Є ІТ-сфера, але вона дуже мобільна і не потребує навчання закордоном. Тому навчатись за кордоном і їхати сюди немає сенсу. Це нелогічно. Люди, які працюють за кордоном, привозять гроші в Україну, в нас є валюта. Це дуже важливо. А те, що вони будують триповерхові будинки, живуть на першому поверсі, а два інші недобудовані – це неважливо.
Мене цікавлять подорожі. Я вже був у Молдові і Білорусі, не знаю, чи є сенс їх рахувати, а ще в Польщі, Німеччині, Литві, Латвії, Грузії і Росії. Зараз подався на один проект і дуже хочу потрапити у Нідерланди.
Фото: Міша Козьма
Розмовляла Тетяна Пінькас
