SICKS[EE]D: «Бути музикантом – означає бути трохи фанатиком»

Штори з джинсових штанів, лотки на стелі, нові музичні інструменти – така репетиційна студія черівецького гурту «SICKS[EE]D». See Life поринув у середовище музикантів та поспілкувався з учасниками групи.

У колективі: вокаліст Бодя Герасимчук, гітаристи Сергій Чернега та Костянтин Батіщев, басист Ваня Довбуш та барабанщик Бодя Маковей. До такого складу хлопці йшли довго, пережили багато драм, приходів нових учасників та прощань зі старими. Зате тепер – згуртована команда, яка навіть під час інтерв’ю показала себе як одне єдине, креативне ціле – відповідали гуртом і у своєму стилі. Коротке знайомство з креативом SICKS[EE]D на прикладі запрошення на концерти:
За чотири роки свого існування хлопці можуть похизуватися списком фестивалів, на котрих виступали. Серед них й Республіка, й INFORMAL BUKOVINA ROCK AREA, й ЗАВАНТАЖЕННЯ 2.5 – і це далеко не вcі. Нещодавно колектив розпочав турові пригоди по Західній Україні: SICKS[EE]D вже виступили в Ужгороді та Івано-Франківську, на черзі – Кривий Ріг. Та здобутками це хлопці не вважають. Тож які у них думки, погляди та плани – далі у інтерв’ю згідно з форматами See Life.


Ваня:
Драма у колективі… кожну репетицію. Особливо, коли ми працюємо над чимось новим. Суперечки, крики, волання, істерики, до мордобію поки не доходило, але я відчуваю, що скоро ми це виправимо.

Є ще окрема драма у колективі з барабанщиками, хоча швидше не тільки з ними, а з усіма, хто в нас був. Пам’ятаються неприємності, коли нас підводили колишні учасники гурту. Не вирішували питання інтересу групи, навіть не починали. Тоді з ними все вирішували на місці, з лайками, навіть рукоприкладством: парою лящів, запотиличників. Як чоловіки. Таке трапляється нечасто, але раз у рік буває.
Сергій:
Гурт створили…. спочатку я з барабанщиком. Найпершим. А потім прийшов Костя, а потім прийшов Ваня, а потім Ваня пішов, потім знов прийшов. Потім прийшов один чувак Бодя, тьфу, Бодя – Діма! Потім Діма пішов, Бодя прийшов. Все, закінчилося. А ні, перший барабанщик пішов, прийшов барабанщик з паралельної групи. І у нього, і у нього була група. Барабанщик прийшов з тієї групи і ми вирішили , що нема сенсу нам з Костею виходити на сцену під час спільного концерту. І ми вже одна група. Оце тепер найбільша драма, яка в нас була. Одним словом, це природній відбір.

Сергій:
Назва SICKS[EE]D… Є десь перписка моя і барабанщика першого. Він пропонував різні слова, співзвучні з сіксід. Sick – пошук чогось. Seed – це Сід. Я перефразував і просто вийшло SICKS[EE]D. До речі, коли ми тільки почали виступати, нас називали «сіфілітіками», зараз – «сіськами». Металіка – мітла. Це нормально.
Ваня:
У нас було бажання… у колектив взяти жінку. Не в плану сексизму, а просто щоб була фішка така.

Спільно:
Наш команда… что-то делает.

Сергій:
Дебют – це… було страшно і корисно. Лажово, завжди, мабуть. Навіть корисно перший раз вийти і лажанутися. Якщо перша лажа не перебила бажання, то далі буде стимул пахати, пахати, пахати. Бо вийти зразу, щоб тебе сприйняли на ура, відразу зірка загориться на чолі і далі буде в півніжки робота.

Бодя:
Найбільша лажа була тоді, коли струни порвалися на концерті під час відбору на Червону Руту. І ми вчотирьох догравали. Для нас це був знаменний крок. Ми думали, що нікуди не пройдемо, пішли пити, а друзі з іншої групи зателефонували і привітали з тим, що ми фіналісти. Були ще лажі: злітала тарілка, забував слова. Щодо останнього: процес виконання доходить до автоматизму, і коли мене збивають, то не зразу розумію, де і що я співаю. Справді до автоматизму. От буває на репетиції співаю і дивлюся у стелю. Побачив павутинку і думаю: «Ого, треба прибрати» і паралельно співаю.
Бодя:
Хороший виступ… Я з нашого виступів не можу виділити хороший. Є кращі виступи, є гірші, але ідеального немає. І не може бути, бо це все робиться наживо і воно у будь-якому випадку буде місцями так собі, а місцями – добре. І ще багато вирішує публіка. Коли немає віддачі сидиш і сам думаєш: «Нащо воно треба? Може, зібратися і піти зі сцени. Хватить, дві пісні зіграли, молодці, «пака». Але дограєш, бо хоча б 5 людей тебе слухають. І вони кайфують.

Костя:
Нас впізнають… Бувало. Раз ми виступали в університеті на фестивалі «Хвиля». На наступний день хлопці підходять і кажуть: «О, це ти виступав з гуртом «Астрея», а я такий: «Ем, ні».
Сергій:
Мене на вулиці зустрів хлопець, спитав коли найближчий концерт. А такий: «Колись буде, я не знаю». А в думках: «Ти взагалі хто»?

Спільно:
Якби у нас були 100 тисяч.. вклали би ті гроші в оборот, щоб вони повернулися для групи. А насправді варіантів є декілька: ми б вирушили в тур по ближній Європі, відкрили би студію, а стоп. Сто тисяч чого? Хоча навіть «пофіг», хоч молдавський тугриків. Ти колись бачив? Я також ні. Ми можемо зараз багато говорити про розумні речі, але насправді могли би ті 100 тисяч просто пробухати.

Спільно:
Головний дар, який дали людині.. можливість думати. Це і є основа наших текстів: думайте, люди, просто думайте над тим, що ви робите.
Бодя:
Головною людиною в музиці для нас залишається… слухач. У будь-якому випадку вся робота на слухача.

Сергій:
У звичайних життях ми.. у мене немає звичайного життя, я музикант, а іноді звукач.

Бодя: насправді Сергій просто так думає. Якби нам основні доходи приносила музика, ми були б просто музикантами. А так сьогодні для того, щоб творити музику, доводиться займатися безліччю різних справ, робот, щоб забезпечити своїх близьких. І щоб створити собі основне направлення в баченні музиканта і хобі в баченні інших людей. Це сувора жорстока реальність музиканта. Бо з важкою музикою в Україні ні спонсорів, ні менеджерів толкових, ні лейблів, які можуть дійсно якісно розкрутити. Всі фестивалі кличуть на умовах: давайте приїдьте і ви будете «афігєнні пацани». А коли мова заходить за те, що треба заплатити, то зразу відповідь: «Ви ж молодий гурт, приїдьте за просто так». Звісно, нам ж не треба ні хліба купити, ні шкарпетки одягнути якісь нові або хоча б попрати старі.
Бодя:
Я не знаю, що буде в тому випадку, коли в один прекрасний момент всі задумаються про те, що треба завести сім’ю і знайти нормальну роботу. Я не знаю, що зі мною буде.

Між сім’єю і музикою велика здоровенна прірва може бути. Навіть конкуренція. У мене сім’ї немає, я живу з дівчиною громадянським шлюбом. У мене конкретних рамок немає. Але я скажу, що я тягну одіяло на музику, а сім’я тягне одіяло на себе. Це завжди буде так.

Людина, яка погодиться жити з музикантом, має змиритися з тим, що все буде важко. Музикантів часто не буває вдома, замість того, щоб допомогти попилососити, музикант буде думати над двома нотами, яких бракує в композиції. Розуміння не буде, бо бути музикантом – означає бути трохи фанатиком.

Бодя:
У музиці існує проблема: більшість людей починають займатися у шкільному чи студентському віці з романтичними поглядами: «Музика заради музики», «Ми будемо нести мистецтво в маси». В дійсності це набагато простіше і зліше. Бо музика – це ринок. Тут є конкуренція, тут є вимоги, треба чогось досягати важкою працею. Зараз в нас репетиції тричі на тиждень, раніше займалися взагалі щодня по 12 годин.
Спільно:
Музичне життя Чернівців можна змінити.. Потрібно змінити!

Спільно:
Наша музика як… Ну як вам?

Бодя: як сокира. Має врубатися добряче і якомога глибше, щоб донести весь відчай, біль і тупість деяких ситуацій, пов’язаних з країною, людьми. В музиці, яку ми творимо, не наші особисті проблеми, а соціальні теми. Особисті проблеми для поп-року і попси. А в нас рушійна сила для деяких людей, які люблять посидіти і побідкатися: «Як важко, але що поробиш?»

Бодя:
Людям все одно на.. на бажання інших.

Ваня:
Одного разу… був кролик на Республіці. Ми виступаємо і спочатку під сценою, а потім на сцені з’являється дівчина в костюмі цієї тваринки. Ну як в костюмі.. То були залишки костюму кролика. Коли кролик заліз на сцену, ми зрозуміли, що м’яско притухло. Третій день, багато перегару. Душу немає, де спиш, там і ….. спиш. Там і п’яний. Словом, було забавно, фотки прикольні. Зі сцени. Та взагалі фотки з кроликом прикольні. Особливо коментарі кролика під фото.
Бодя:
Хороший фест.. той, де організатори не думають лише про заробіток для себе. А думають про довготривалі вкладення, а не одноразові. Наприклад, Завантаження. Севаст’ян зробив з нуля шикарний закритий фестиваль. От, наприклад, євроремонт, євровікна, двері з поняттям європейського рівня, якісного. А це єврофестиваль. Не через мову, була і російська, і українська, а через якість: відношення організаторів до колективів і публіки. Хороші умови для молодих колективів і постійних резидентів. З цим фестивалем пов’язане поняття “Load Family”: тобто ти вже чогось добився в Україні, як мінімум. Досить складно тримати цю планку, але це не є не підйомним тягарем. Якщо знайшлися сили потрапити до цієї категорії, то сили, щоб залишитися там, точно будуть. Ваня:
Фанат – це .. стимул. Це те, чого ми поки що не розуміємо, тому що фан-клубу у нас немає. Може, десь є, але ми не знаємо.

Бодя:
Коли ми станемо пенсіонерами.. дожити б. Рок-музикант-пенсіонер – рідкість.

Ваня:
Я буду ходити з цією штучкою: оо, нирочки працюють. І підгузник обов’язково.

Бодя:
Поки ми творимо.. хтось працює.

Бодя:
Ми знаємо, що більшість музикантів.. не наркомани. Вкінці-кінців спиняються і стають не музикантами. Музиканти, поки є спонсор. У нас немає і ми не спиняємось.

Бодя:
Творчість – це.. важкий тягар, важка робота. Ваня: чого ти ниєш стільки? Це райдужно!

Бодя:
Секс після концерту.. інколи концерти забирають всі сили. Який секс? Поспати.

Коли ми робили смішну фотосесію, думали про…
Бодя: “Як це по-дебільному”.
Ваня: “Як це ржачно”.
Сергія: “Як би не впасти”.
Костя: “Я не думав взагалі”.
Бодя:
Ми почали їздити містами: і це круто. І це варто робити всім,хто хоче якось рости.

Бодя:
Так, ми робимо метал у Чернівцях і віримо… що комусь це потрібно. Сьогодні чернівецька публіка лінива. Всі жаліються, що немає заходів, а коли починають проводити, то кажуть: “А нащо, краще в неті щось подивлюся, погортаю”.

Бодя:
Ми пишемо пісні так: під враженням чогось я пишу текст, Костя або Сєрий награють якісь ритми. Якщо я чую, що цей текст лягає на ритм, ми починаємо розвивати. 90% ми приходимо і розуміємо, що треба написати. Спочатку було більш спонтанно. Були напрацювання у всіх нереалізовані. Почали все поєднувати, накидати одне на друге. Напрацювання закінчилися і ми розуміємо, що все, пацани, сіли і працюємо. І фігачимо, і фігачимо, фігачимо, поки щось не вийде.

Ваня:
Кожна репетиція для нас – це випробування. Бо це драма. Що нам робити, нащо творити – ці згадані вище питання виникають майже кожної репетиції. Мізкуємо, боремо внутрішній конфлікт: самоствердитись, щоб робили тільки мою ідею, або піти на поступки, бо ти в колективі. Внутрішній конфлікт у себе і внутрішній конфлікт у колективі. Бо кожен вважає, що я це зробив і це «афігєнно». А художника образити легко!

Бодя:
Найчастіше від репетиції нас відволікає.. нічого.
Спільно:
Зараз ми на етапі… Нас не посадили – жартуємо. Плануємо ще більше їздити. Етап подорожей, починається. Етап шаленої інтенсивної роботи: альбом, тур, кліпи в розробці, новий матеріал і т.д.

Думаю, через рік.. ми не доб’ємося того, чого ми хочемо добитися впродовж двох місяців, так і залишиться на рівні хобі. І це мене стимулює пахати.

Головне, що ми хочемо донести: думайте люди, не сидіть на місці, не чекайте, що за вас хтось щось зробить.

Тож бажаємо хлопцям нових висот, відданих фанатів, котрі цінували би метал у Чернівцях і не лінувалися ходити на концерти. SICKS[EE]D, через два місяці – нове інтерв’ю з новими розповідями!
Фото: Міша Козьма,
архів гурту “SICKS[EE]D”